Розділ 9. Тінь серед вогників.

Місто оживилося Хеллоуїном. Вулиці були сповнені світла ліхтарів, кольорових гірлянд і сміху дітей, що бігали від дверей до дверей з кошиками для солодощів. Повітря пахло гарбузовим пирогом, карамеллю і легким димом від невеликих вогнищ, що стояли перед кожним домом. Ліхтарі у формі гарбузів миготіли в темряві, кидаючи тепле оранжеве світло на мокру бруківку.

Серед усіх цих вогників і сміху Терін помітив її, тінь. Вона стояла осторонь, майже непомітна на фоні святкових кольорів, і водночас неможливо було відвести від неї очей. Вона не рухалася. Не блимала, не кидала жодної тіні. Це було щось чужорідне серед веселощів і стійке, мов непроникна темрява.

— Терін, куди ти дивишся? — запитала Ламія стоячи поруч. Її голос звучав весело, але водночас у ньому відчувалася тривога.

— Там… — Терін указав пальцем, але коли Ламія перевела погляд, фігура зникла, залишивши лише порожнечу між блискучими ліхтарями.

Він відчув холод по спині. Не такий, що приносить мороз, а той, що говорить про присутність чогось іншого. Терін зрозумів, що це не дитячий жарт, не фокус світла. Тінь була реальною, і вона спостерігала.Він наблизився обережно. Кожен його крок здавався голосніше, ніж був насправді. Діти сміялися, дорослі жартували, музика грала, а навколо нього все наче сповільнилося. Тінь стояла там, де світло гарбузів не доходило, і здавалось, що вона вбирає у себе кольори і звуки.

— Терін… не йди туди, — прошепоиіла Ламія. Її очі були широко розкриті, а рука стиснула його лікоть.

— Все буде добре —Терін легенько торкнувся руки Ламії.

Він зупинився, прислухаючись. З тіні не лунало ні слова, але він відчув її намір — вона спостерігала, вивчала. І раптом він почув легкий шепіт, наче вітер пронісся крізь вулицю:

— Ти мене бачиш.

— Хто ти? — Терін спробував знайти голос у гучній вечірці, але слова звучали тільки в його голові.

— Я — те, що завжди поруч, коли світло блимає, а ти не дивишся. Я — тінь, що залишається, коли інші грають.

Терін відчув, як серце прискорюється. Вона стояла неподалік, але не робила кроків, ніби мала свої правила. У її присутності повітря ставало важким, а світло ліхтарів мерехтіло і танцювало на її контурі. Він хотів говорити, але слова зупинилися на губах.

— Чому ти тут? — спитав він нарешті, намагаючись не піднімати голос.

Тінь не відповіла одразу. Потім з’явилася легка крива посмішки, майже непомітна. Її очі — якщо їх можна так назвати — блищали сріблом і Терін відчув, як холод змішується з дивним теплом.

— Щоб нагадати… — тихо промовила вона. — Щоб пам’ятали, що світло завжди має тінь.

Терін зрозумів, що це не просто фігура, що лякала. Це була істота, яка існувала поза веселощами, поза грою. Вона була частиною Хеллоуїна, як ніч і як його магія.

— Ти… не з людей? — запитав він.

— Я ніколи не була з людьми. І ніколи не залишалася лише в світі людей. Я — серед вогників, коли вони блимають, але не бачать мене.

Діти знову пробігли поруч, сміючись, та тінь не зрушила. Терін відчував, як її присутність тягне його всередину, але він знав: якщо підійде ближче, це буде вибір, який змінить його ніч назавжди.

— Хочеш грати? — запитав він несподівано, відчуваючи дивну потребу встановити контакт.

Тінь повільно нахилилася, мов оцінюючи. Потім голос прозвучав уже чіткіше:

— Гра інша, ніж у людей. У ній є ризик — втратити себе. Ти готовий?

Терін подивився на сміх дітей, на миготливі гарбузові ліхтарі, на веселощі, що здавалися безтурботними. І водночас відчув, що ця тінь приносить не лише небезпеку, а й знання, якого він ніколи раніше не мав.

— Я готовий, — сказав він і зробив крок уперед.

Тінь повільно зсунулася в сторону, дозволяючи йому наблизитися. Терін відчував, як навколо змінюється простір. Світло гарбузів стало яскравішим, але воно вже не виглядало таким теплим. Тінь наче поглинала частину світла, але не зникала. Вона існувала у взаємодії, у балансі, який Терін відчув усім тілом.

— Ти бачиш мене? — шепотіла вона, крокуючи поруч, не торкаючись його.

— Так, — відповів хлопчина. — І тепер я знаю, що ти тут не щоб лякати.

Тінь нахилилася ще ближче. Її форма ставала майже людською, але не зовсім. Вона повторювала рухи Теріна віддзеркалювала його кроки, але водночас залишалася незалежною.

— Ти вибрав бачити, — сказала вона. — Більшість ідуть, сміються, не помічаючи мене. Але ти… ти сприймаєш.

— Сприймаю? — запнувся Терін. — І що мені робити з цим?

— Приймати і пам’ятати, — шепотіла тінь. — Я тут, коли світло блимає, але ти можеш забути мене завтра. Або залишиш тут частину себе сьогодні.

Терін відчув, що його серце прискорюється. Кожен ліхтар тепер кидав тіні, що рухалися, навіть якщо поруч ніхто не стояв. Люди навколо сміялися, веселилися, але для нього ця ніч стала дзеркалом між світом живих і світом тіней.

— Я не хочу втратити себе, — промовив він тихо, але голос лунав у його думках, як звук дзвону.

Тінь зупинилася, і Терін відчув, як її присутність змінилася. Тепер вона не тягнула його, не загрожувала — вона показала шлях, маленький вузький промінь темного світла, що вів крізь натовп, крізь сміх, крізь мерехтіння ліхтарів.

— Іди, — сказала вона. — Вчись ходити серед світла і темряви. Не забувай, що вони завжди поруч. І пам’ятай: тінь не зникає, навіть якщо ти її не бачиш.

Терін зробив крок і відчув, як гарбузові вогники навколо здаються м’якшими. Тінь слідувала за ним, але не торкалася. Вона була частиною цього світу, невидимою, і водночас невід’ємною.

— Дякую, — прошепотів він. — Я не забуду.

— І я не забуду тебе, — промовила вона. — Коли світло блимає, ти завжди зможеш мене знайти.

Свято тривало, діти бігали, сміялися, музика грала, але Терін знав: тепер він бачить і те, чого не помічають інші. Він пройшов серед світла і тіней, і зрозумів: магія Хеллоуїна не лише у сміху і солодощах, а у тих, хто лишається невидимим, але важливим, у тих, хто показує межу між звичайним світом і світом дивного.