Частина III. ТАМ, ДЕ ТОНКА МЕЖА. Розділ 8. Перехрестя голосів.

Ніч застала місто глибоким синьо-чорним оксамитом, а туман, що підійшов із річки, ковзав по вулицях, огортаючи все навколо легким серпанком. Перехрестя, яке в день виглядало звичайним: трохи тріщин на бруківці, старі ліхтарі з жовтими лампами, в цю ніч перетворювалося на місце, де сходяться минуле, майбутнє і теперішнє.

Лірін стояв на середині перехрестя, його дихання переривалося, а серце билося так швидко, що він відчував пульсацію у скронях. Поруч з ним вулиці були порожніми, але він відчував, що повітря наповнене голосами. Їх було безліч — шепіт, сміх, плач, слова, яких ніхто вже не вимовляв у світі живих.

— Чому саме я тут? — пробурмотів він. Його слова розтанули у тумані, і одразу ж відгукнулися незрозумілими ехо.

Перед Ліріном з’явилася тінь, яка рухалася самостійно, наче живий задум. Вона була розмитою, і водночас чіткою, немов плівка між світами, що намагається утримати форму. Голос лунав прямо у голові:

— Ти вибір робиш сам, Лірін. Кожен крок на цьому перехресті визначає те, що буде далі.

Лірін обернувся. На трьох кутах перехрестя стояли постаті, кожна з яких виглядала як людина, яку він знав колись, але спотворена, позбавлена певної частини себе, проте одна зі сторін була порожньою. Його бабуся, яка померла давно, дивилася на нього сумними очима. Його чорний кіт Бурштин, що зник рік тому, сидів на бордюрі й тихо муркотів. І ще одна — незнайома постать, висока, з очима, що світилися сріблом і холодом одночасно.

— Вони — частина твоїх шляхів, — шепотів голос у голові. — Обери один, і ти обереш свою долю.

Лірін зробив крок уперед. Земля під ногами здригнулася, і на момент туман розсіявся, відкривши старі сліди коліс, які залишилися від возів століттями раніше. Голоси ставали чіткішими:

— Ходи, не зупиняйся…

— Ти не готовий…

— Все одно доведеться обрати…

Кожен крок здавалося, затягує його глибше у тканину часу. Він відчував тепло і холод одночасно. На першому куті з’явилася його бабуся Емілія. Вона тримала невеличку свічку, і в її світлі Лірін упізнав усе щастя, що було в його дитинстві.

— Іди за мною, — промовила вона, але голос її змінився: він звучав і як його спогад, і як майбутнє одночасно. — Тут буде безпечно. Тільки щасливі кроки.

На другому куті сидів кіт Бурштин, що завжди направляла його, але вже був не таким, як раніше.

— Слухай мене. Обери знання, а не легкість. Вибір у перехресті — це тест. Стань тим, ким мав бути. — промовив Бурштин.

Третій кут був порожній, крім легкого мерехтіння тіней, що крутилося навколо. Голос, що лунав з цього боку, не мав форми:

— Обери темряву, якщо не боїшся втратити. Якщо залишишся тут, ти побачиш правду про світ.

Четвертий кут був зовсім незвичним. Там стояла постать, яку Ліам ніколи не бачив у житті, але відчув знайомство глибоко в серці. Руки розпростерті, мов кличуть:

— Обери мене, і ти дізнаєшся, ким можеш стати. Вибір — ключ до твого Я.

Ліам відчував, як кожен голос піднімає в ньому різні емоції. Страх, цікавість, сум і бажання. Кожна постать не просто говорила — вона відкривала двері його пам’яті і можливостей. Він розумів, що помилковий крок може змінити його життя назавжди.

— Я… я не знаю… — промовив він, але відразу почув сміх, що лунав з усіх боків. Сміх водночас веселий і загрозливий.

Тіні навколо почали рухатися швидше, торкаючись його ніг, плечей, обличчя. Він відчув присутність тих, кого колись втратив, тих, кого боїться втратити, і тих, кого ще не зустрів.

— Обери! — закричав голос, який тепер був одним і тим самим у всіх кутках.

Ліам закрив очі. Він намагався відчути себе, відчути власне серце. Його руки тремтіли. Тінь Емілії простягала до нього руку. Тінь Бурштина кивала головою. Невидимий голос шепотів: «Не зупиняйся…»

Він зробив крок уперед. І ще один. Відчуття часу зникло. Вулиці розчинялися в тумані, тіні ставали чіткішими. І раптом він побачив місто, яке було одночасно минулим і майбутнім. Люди йшли вулицями, але їхні обличчя були трохи спотворені, тіні довші, ніж могли б бути. Ліам відчув тепло, яке обіймало його з усіх боків, і холод, що пробігав по шкірі, мов холодний вітер із іншого світу.

— Ти готовий? — пролунало поруч, і він зрозумів, що постать четвертого кута йде за ним. — Обери шлях, і він стане твоїм.

— Так… — прошепотів Ліам. Він зробив крок убік цієї постаті. Як тільки ступив, перехрестя почало розсипатися навколо нього. Голоси тихіли, сміх зникав, тіні танули, а єдиний світ, що залишився, був тепер його власним.

Він відчув, як його руки наповнюються світлом. Це було не сонячне світло, не світло лампи, а щось, що ішло зсередини — його власне «я», розкриття потенціалу. Кожен крок вперед зцілював його страхи, відкривав нові спогади, показував те, ким він міг стати.

— Я обираю… — вимовив Ліам. Слово зависло у повітрі, і світ замерехтів. Його вибір був не про тих, хто поруч, не про страх чи спокій. Він обрав сам себе.

Коли туман розсіявся, Ліам опинився на знайомій вулиці міста. Ліхтарі мерехтіли, діти бігали з кошиками для цукерок, а сміх і розмова людей звучали звично, як у будь-який інший Хеллоуїн. Але він відчував, що тепер все інакше. Світ, який він знав, залишився за спиною, а попереду — новий шлях, сповнений можливостей, відкриттів і тих невидимих голосів, що тепер були його внутрішнім компасом.

Ліам зробив глибокий вдих. Перехрестя голосів зникло, але його вибір залишився. Він знав, що відтепер кожне його рішення, кожен крок відлунюватиме у світі тонкої межі, де страх і диво переплітаються, а тіні шепочуть про минуле, щоб відкрити майбутнє.

— Я готовий, — прошепотів він сам до себе.

І ніч Хеллоуїна, як завжди, пульсувала магією, нагадуючи, що іноді один вибір може змінити все, а тонка межа між світами існує не для того, щоб налякати, а щоб навчити бачити себе справжнього.

Кожен крок на перехресті — це голоси минулого і майбутнього. Вибір — ключ, що відкриває двері до власного «я». Іноді достатньо просто прислухатися, і ти почуєш їх.