Розділ 7. Пиріг для гостей із-за межі.

Сонце вже майже сіло, коли Ліа запалила свічки на підвіконні. Її кухня була маленькою, затишною, із запахом кориці, гвоздики та гарбузового пюре, що наповнював кожний куточок дому. Вечір Хеллоуїна завжди був для неї особливим, але цього року все відчувалося інакше.

— Добре, Ліа, — пробурмотіла дівчинка сама до себе, — цього разу я справді перевершу всіх.

Перед нею стояла велика миска із тістом, що пахла молоком і ваніллю. На столі були акуратно розкладені всі інгредієнти: яблука, гарбуз, трохи темного шоколаду, цукор із медом, трохи коричневого цукру для карамелі. Але поруч лежала ще одна дрібничка — старенька книга рецептів, яка дісталася від бабусі. Вона була не просто книгою: сторінки жовті, тріщини на обкладинці, а запах воску і трав давав відчуття, ніби тут сховані секрети.

Ліа відкрила її на останньому розділі: “Пироги для гостей із-за межі”. Вона посміхнулася. 

— Ну, бабусю, ти завжди була дивною.

Перші рядки рецепта виглядали як звичайний список: борошно, масло, яйця… Але коли дівчинка дійшла до інгредієнтів, що мали таємні символи, її серце затріпотіло.

— «Щіпка пустоти… крапля тіні… і трохи сміху далеких друзів»? — прочитала вона вголос, і в повітрі запахло чимось гірким і солодким водночас.

Вона почала готувати пиріг. Спершу все було звично: змішала борошно з маслом, додала трохи цукру і молока. Потім — гарбуз і яблука. Кухня наповнилася ароматом тепла, але Ліа помітила дивний ефект: свічки на столі почали тремтіти, хоча повітря було спокійним.

— Це… не можна, щоб вони дізналися, що тут хтось зі світу людей, — прошепотіла вона сама собі.

Дівчинка пригадала легенди: пиріг для гостей із-за межі можна було приготувати тільки в ніч, коли межі світів тонкі, коли духи ще не розійшлися, а місто сповнене сміху і грайливого страху.

Вона почала повторювати слова рецепта, тихо, як заклинання:

— «Сіль тремтить, цукор сміється, тінь сплітає свій шлях...»

Кухня заграла дивними відтінками світла. Стіни здавалося, що тремтять у такт її голосу. Ліа відчувала, як тісто стало важчим, теплішим. Воно почало тягнутися, майже жити у її руках.

— Мабуть, я щось роблю не так, — прошепотіла вона, але вже було пізно: інгредієнти злилися в єдину масу, і на поверхні пирога з’явилися тонкі смуги сріблястого світла, що нагадували стародавні символи з книги.

Ліа вирішила не відкладати випікання. Вона обережно перенесла пиріг у духовку. Світло у кімнаті змінювалося — свічки горіли яскравіше, ніби реагуючи на присутність чогось невидимого. Дівчинка відчула, як повітря стало густим і трохи липким.

— Може, це просто моя уява, — промовила вона. — Так, точно. Просто уява.

Але коли духовка почала тихо потріскувати, Ліа почула голоси. Ледь чутні, як шелест листя, сміх:

— Смакуй, приймай, заглянь у нас…

Дівчинка завмерла. Вона розплющила очі, а у кімнаті тремтіли тіні. Вони збиралися біля духовки, намагаючись заглянути у середину.

— Невже… вони дійсно… — Ліа ледве промовила.

Тіні повільно формувалися у постаті — людські, але розмиті, немов спогади, що затрималися між світами. Деякі сміялися, деякі нахиляли голови, спостерігаючи за дівчинкою, її руками і чарівним пирогом.

— Це працює… — шепотіла вона, прислухаючись.

Коли духовка відчинялася, із середини пирога піднімався пар, що світів сріблом і тьмяно-помаранчевим. Тіні нахилилися ближче, деякі простягали руки, але не на дівчинку — на пиріг. Він блищав, немов містив у собі щось більше, ніж просто начинку.

Ліа обережно нарізала перший шматок і поклала на тарілку. Коли вона відсунула його до краю столу, тіні підійшли. Ніхто не торкався руками — вони брали пиріг, не порушуючи фізичного світу.

— Смакує, — тихо промовив один із голосів, — але пам’ятай, що рецепт не просто для їжі. Він для зустрічі.

— З ким? — спитала дівчинка, намагаючись не тремтіти.

— З тими, хто ще не пішов, — відгукнувся голос. — З тими, хто чекає, щоб їх пригостили.

Ліа зрозуміла: цей пиріг — не жарт, не гра. Він містить у собі стародавнє заклинання, формулу, яка дозволяє духам торкнутися світу живих, але без шкоди для людей. Солодкість пирога — це обіцянка, а спеції — містки між світами.

Вона подала наступний шматок своїм друзям. Еммі і Марті, що зайшли пізніше, здивовано споглядали: тіні танцювали навколо них, але не лякали. Вони сміялися, як і попередні покоління, що колись святкували Хеллоуїн у своїх селах.

— Це… магія, — видихнула Емма. — І вона справжня.

— Ніколи не думала, що пиріг може бути заклинанням, — усміхнулася Ліа. — Але так, воно відчувається.

Марта, що завжди була скептичною, злякалася, коли з’явилася тінь із зовсім іншого боку кімнати. Вона була більшою, ніж інші, і мала погляд, який відразу впізнавав: це хтось із давніх часів.

— Не бійся, — Ліа взяла її за руку. — Він прийшов на пиріг, а не за нами.

І дійсно, тінь нахилилася, розкрила тонкі пальці і обережно взяла шматок. Потім розчинилася в повітрі.

— Я розумію, — шепотіла Марта сама собі. — Це не просто сміх. Це спілкування.

Час ішов, а кімната наповнилася тихими гостями, які з’являлися лише на мить, щоб скуштувати пиріг і зникнути. Кожна тінь залишала після себе легкий холод, трохи мерехтіння повітря, але дівчинка відчула, що серце її тепліє.

— Тобі страшно? — запитала Марта, коли Ліа піднесла ще один шматок.

— Ні, — відповіла дівчинка. — Це дивно, але добре. Вони не хочуть нашого страху. Вони хочуть пиріг і сміх.

— А що, якщо вони залишаться? — здивувалася Емма.

— Тоді ми дізнаємося, чи справді заклинання працює, — сказала Ліа, і в її голосі не було страху. — Смак пирога тримає їх на межі. Ми можемо тільки запросити їх на періг — і потім вони повернуться додому.

Вони закінчили пекти. Ліа поставила останній пиріг на підвіконня, де повітря ззовні могло торкнутися його легкого тепла. Світло свічок танцювало на стінах, а тіні тихо наближалися, насолоджуючись ароматом, кольором, спогадами, які пиріг зберігав у собі.