Розділ 6. Маска, що обирає обличчя.

Вулиці міста дихали гарячим повітрям свята. Хеллоуїн перетворював усе довкола на дивний театр: сміх і страх перепліталися у візерунках диму, аромат карамелі змішувався із запахом воску й гарбузового пилу. Діти бігали з кошиками, дорослі сміялися, а ніч, як старий актор, міняла обличчя кожні кілька хвилин.

— Я ж казала, цей костюм виглядає живим, — Марта обережно торкнулася тканини, що світилася. — Де ти його знайшов?

— На ярмарку біля кладовища, — недбало кинув Денні, хлопець із невгамовною посмішкою. — Майстер сказав, що це ручна робота. Справжня старовинна річ.

— Справжня старовинна річ? — пирхнула Лілі. — Від нього тхне, як від старого склепу.

Костюм справді виглядав дивно. Маска з тонкої шкіри була покрита тріщинами, немов обличчя, що давно забуло, як усміхатись. Очі — порожні, чорні, без скла. Коли Денні тримав її в руках, вона здавалася простою — але варто було приміряти, як усі відчули: щось змінилося.

Світло ліхтарів раптом стало жовтішим, тіні — глибшими.

— Вау, — прошепотів Джей, — тепер ти справді виглядаєш, як демон сцени.

— Говори обережніше, — буркнула Марта. — Сьогодні ніч, коли стіни між світами тонкі, пам’ятаєш?

— Так, так, ти знову про свої казки, — відмахнувся Денні. — Це просто маска.

Та коли він спробував зняти її, нічого не вдалося. Спершу всі подумали, що це жарт. Денні тягнувся до підборіддя, але пальці ковзали по поверхні — ніби маска й справді стала частиною його шкіри.

— Не смішно, — промовила Лілі, коли його голос заглухнув, ніби крізь метал.

— Я серйозно! Вона не… не відривається!

Його слова стали глухими, спотвореними. Марта зробила крок уперед і схопила маску — але відчула, що під нею більше немає тканини. Там було щось тепле. Живе.

— Вона приросла, — прошепотіла.

— Це фарба чи… — Джей не встиг договорити, бо на шкірі Денні почали проявлятися чорні прожилки. Вони тягнулися від очей, оповили шию, спускалися до грудей.

— Зніми її, — крикнула Марта, — ЗНІМИ!

Денні розвернувся до неї, і те, що стояло перед нею, вже не було ним. Його тіло рухалося ривками, немов маріонетка на нитках. Маска посміхалася — сама по собі, без участі м’язів.

— Ви не розумієте, — пролунав голос, що не належав нікому з них. — Це не він обрав маску. Це вона обрала його.

Слова виходили з маски, ніби крізь порожнечу. Усі троє відступили назад. Ліхтарі на вулиці миготіли, один за одним гаснули, поки залишився лише той, що світив просто над ними.

— Хто ти? — Марта стискала амулет на шиї, який бабуся подарувала ще в дитинстві.

— Те, ким ви боїтеся стати, — відповіла маска. — Я — ваше інше обличчя.

Вона повільно нахилила голову. З вулиці донісся дитячий сміх — хтось вигукував «солодощі або витівка!» — але звук лунав спотворено, ніби крізь воду.

Лілі впала на коліна.

— Відпусти його… будь ласка.

— Він сам мене покликав. Купив, вдягнув, подивився у дзеркало — отже, погодився. Люди завжди хочуть бути кимось іншим. Я просто допомагаю.

Тіні почали ворушитись. Зі стін сповзали обличчя — з мішури, фарби, воску. Маски, залишені після свят, оживали, спотворювалися, повзли до них, мов ті, хто нарешті отримав право на плоть.

— Біжімо! — закричала Марта, хапаючи друзів за руки. Вони кинулися вулицею, а позаду лунав сміх — не людський, а різкий, як скрегіт скла.

Усю дорогу до будинку Мартиного дідуся вони бігли мовчки. Вона пам’ятала, що він колись був мисливцем за артефактами. У нього в коморі було все: від оберегів до старих дзвонів, які, казали, відганяють демонів. Вони забігли всередину. Двері грюкнули.

— Знайди щось, що розіб’є зв’язок! — Марта шарила по полицях. — Сіль, срібло, свічки — будь-що!

Лілі тримала в руках стару книгу — шкіряна обкладинка, сторінки жовті від часу. Вона відкрила її, і в повітрі запахло пилом і кров’ю.

— Тут є ритуал, — сказала вона тремтячим голосом. — “Щоб відірвати личину, треба, щоб її відобразили.”

— Дзеркало! — вигукнув Джей.

Вони поставили велике старе дзеркало навпроти дверей. Коли постать Денні — чи того, що стало ним — увійшла, кімната наповнилася тінями.

Маска на його обличчі вигнулася у посмішці.

— Думали, я не знайду? У мене твоє відображення, Марто. У мене — твої страхи.

Вона стояла, тримаючи дзвін у руках.

— Це ти помилилась, — прошепотіла. — У мене — твоє.

Дзвін пролунав різко, наче розірвав тканину ночі. У дзеркалі маска здригнулася, і відбиток почав спотворюватися. Вона кричала без звуку, поки поверхня скла не тріснула. Усе стихло. На підлозі лежав Денні. Маска зникла, тільки тонкий рубець тягнувся від скроні до щоки. Його дихання було слабким, але рівним.

— Ми це зробили? — запитав Джей, опускаючись поруч.

— На цей раз, — відповіла Марта, витираючи кров із губ. — Але подивіться.

У дзеркалі, серед павутиння тріщин, на секунду майнула усмішка. Не їхня. Не людська. Коли вони вийшли надвір, світанок уже торкався дахів. Місто поверталося до життя — сміх, дзвін келихів, нові маски у вітринах.

— Ти думаєш, вона… повернеться? — прошептала Лілі.

Марта знизала плечима.

— Вона не прийшла. Вона просто чекає, поки хтось знову захоче бути кимось іншим.

Вітер проніс по дорозі чужу маску — чорну, з порожніми очима. Вона котилася, доки не зачепила чийсь черевик. Маленький хлопчик підняв її, усміхнувся і сказав:

— Класна!

Ліхтар над ним мигнув, і маска ледь-ледь ворухнулася. Тому не кожна маска створена для того, щоб приховати. Деякі — щоб знайти нове обличчя. Твоє.