Розділ 5. Будинок, де ніхто не живе.

Після підземного проходу, друзі вийшли в іншому кінці парку. Вітер ніс запах вогкості, старого дерева і диму. Осінь дихала у спину, шелестіла листям, і кожен її подих здавався попередженням. Стежка, що вела від парку, в’юнилася поміж дерев, мов змія, і закінчувалася біля темної, мов мовчання, оселі.

Друзі стояли перед нею усе ще тримаючи дивний гарбуз, який тепер світився тихо, мов кістяна свічка, що доживає останні хвилини.

— Це жарт, так? — прошепотів Ліам, ковтаючи слину. — Скажіть, що це просто чиясь декорація для Хеллоуїна.

— Тоді чому ніхто не відкриває двері? — відповіла Емілі. Її голос тремтів, але в очах палала цікавість. — І чому... — вона зробила паузу, — навіть павутиння нема?

Будинок стояв старий, із чорними вікнами, схожими на очі, що вже надивилися жаху. Фасад був облізлий, фарба — посіріла, а двері покривала сітка тріщин, ніби зморшки похилої жінки. Та найстрашніше — у ньому не було ознак життя. Навіть комахи оминали це місце. Повітря перед ганком здавалося застиглим, неначе сама ніч тут боялася рухатись. І тоді — клац.

Ліхтар біля дверей спалахнув сам. М’яке помаранчеве світло проковзнуло по дощатих сходах, висвітливши вигравіруваний на дереві знак — той самий, що світився на гарбузі.

— Це той самий символ! — прошепотіла Скай. — Невже... він нас привів сюди?

Джейк поставив гарбуз на землю. Символи на ньому засвітилися, ніби радіючи зустрічі. Вітер посилився, і десь у темряві хтось ніби тихо засміявся.

— Добре, — мовила Емілі, вдихаючи глибше. — Ми вже дійшли сюди. Може, всередині є підказка... або хоча б пояснення.

— А може, там лише тиша і мертві меблі, — буркнув Ліам.

Джейк натиснув на ручку. Двері заскрипіли, відчинившись без жодного опору.

Усередині пахло пилом, воском і минулим. Повітря було холодним, ніби дім не дихав багато років. Коли вони зайшли, під ногами хруснули старі дошки. У вітальні стояв стіл із потьмянілими свічниками, а в кутку — камін, застиглий у забутті.

Скай провела пальцем по книжковій полиці. На ній лежав товстий шар пилу, але — ні відбитків, ні павутиння. Нічого.

— Це ненормально, — прошепотіла вона. — Навіть покинуті будинки живуть своїм життям. А тут… тиша.

На столі стояв чайник. Він був накритий кришкою, але поруч лежали дві чашки. І в одній із них блиснула крапля — свіжа, як щойно налитий чай.

— Хтось був тут недавно, — сказав Джейк. — Або… є зараз.

Вони обернулися на звук — тихий крок десь на другому поверсі.

Емілі підняла очі до сходів. Там, на перильцях, тремтіло відблиском світло ліхтаря. Воно ковзнуло по стіні, й усі побачили: хтось залишив напис.

«Не входьте, якщо не готові згадати».

— Що це означає? — запитала Скай.

— Може, попередження. А може, запрошення, — відповіла Емілі.

Вони піднялися сходами. Кожен крок лунав, мов серцебиття дому. У коридорі тягнувся ряд дверей, однакових і мовчазних. Проте з однієї кімнати йшло світло — тьмяне, тремтливе, наче хтось запалив свічку. Емілі відчинила двері першою. Усередині стояло старе дзеркало у важкій рамі. Перед ним — крісло-гойдалка, яке тихо рухалося, хоча в кімнаті не було вітру.

— Привіт? — несміливо промовила Скай.

Ніхто не відповів. Але дзеркало відгукнулося: світло гарбуза, що вони залишили внизу, відбилося в його глибині, і замість їхніх відображень у склі постали інші фігури.

Три постаті жінок у старовинних шатах, із розпущеним волоссям і очима, що світилися ледь помітним сріблом.

— Відьми, — прошепотіла Емілі. — Це… вони.

— З Промови відьм? — здогадався Ліам, у пам’яті якого ще жили старі легенди.

Середня з них заговорила. Голос її лунав зсередини дзеркала, наче дзвін у воді:

— Ви знову запалили вогонь, що ми залишили. Ви торкнулися нашого знаку. Тепер пам’ять повертається.

Скай зробила крок уперед. — Ми не хотіли втручатись. Ми просто… знайшли гарбуз.

— Нічого не буває просто, — прошепотала ліва сестра. — Кожна гра має ціну.

— А кожна тиша — голос, — додала права.

Світло в кімнаті стало густішим, і навколо відьом закружляв вітер, у якому шелестіло старе листя.

— Що ви хочете? — запитала Емілі.

— Щоб нас пам’ятали, — відповіла середня. — Світ забув. Люди перетворили страх на свято. Вогнища — на ліхтарі. А істину — на гру. Ми хочемо повернути рівновагу.

— І як ми можемо це зробити? — запитав Джейк.

Відьми нахилили голови. Дзеркало тремтіло, наче від хвилі тепла.

— Принесіть світло звідти, де навіть павуки бояться плести павутину. У підвалі є ліхтар. Його вогонь — останній із давніх.

Перш ніж хтось встиг щось сказати, світло згасло. Дзеркало стало звичайним, і лише слабкий шепіт залишився у вухах:

«Не довіряйте тиші…»

Підвал зустрів їх густим запахом землі й вологи. Повітря було важким, а стеля низькою.

— Якщо побачу павука — я кричатиму, — прошепотіла Скай.

— Не побачиш, — відповіла Емілі. — Бо навіть павуки тут не живуть.

Джейк посвітив телефоном. Стіни підвалу були покриті старими символами. Деякі збігалися з тими, що вони вже бачили. Інші — нагадували очі.

В самому кінці кімнати стояв ліхтар. Старий, із тріснутим склом, але всередині щось жевріло. Вогник, малесенький, мов дихання.

— Це він, — прошепотав Ліам.

Емілі підійшла ближче й простягла руку. Як тільки пальці торкнулися металу, кімнату прорізало відлуння — не звук, а спогад.

Вона побачила вогнище, людей у старовинному одязі, що співали, танцювали, а потім — полум’я, що пожирає трьох жінок. Тих самих відьом. Вони дивилися прямо на неї, не зі страхом, а з гідністю.

— Ми не зникнемо, — шепотіли їхні голоси. — Ми просто чекатимемо, доки світ знову згадає вогонь та нас.

Емілі відсахнулася.

— Це… їхня пам’ять.

Ліам доторкнувся до ліхтаря. Полум’я різко спалахнуло, освітлюючи підвал. На мить їм здалося, що всі стіни дихають. Потім усе стихло.

— Ми маємо винести його, — сказала Скай. — Це єдиний спосіб.

Вони піднялися нагору. Коли вийшли з дому, вітер стих. Ліхтар світився теплим, рівним світлом.