Частина II. СУЧАСНА ГРА. Розділ 4. Солодощі або витівка.

Ніч опустилася на місто, як оксамитовий плащ, розстеляючи по дахах тінь, густішу за будь-які слова. Вулиці наповнювалися дитячим сміхом, шелестом костюмованих плащів і легким ароматом карамелі та гарбуза. Вже давно не залишалося місця для спокою, а теплий світ гарбузових ліхтарів лише підкреслював, що ця ніч — не зовсім звичайна.

Четверо друзів — Емілі, Ліам, Скай, і Джейк — бігали вулицями, набиваючи кошики цукерками, регочучи на повні груди. Їхні костюми виглядали доволі банально: відьма, супергерой, кішка і пірат, але вони відчували себе героями іншої, таємної історії.

— Окей, останній будинок, і ми повертаємося додому, — сказала Емілі, зупиняючись біля великої старої хати на околиці. Вона торкнулася до дверної ручки, відчуваючи дивну холодність металу крізь рукавички.

— Поглянь на цей гарбуз! — вигукнув Джейк, витягаючи з-за кущів маленький оранжевий овоч із темними символами, наче викарбуваними. — Ви бачили щось подібне?

Скай нахилилася, ближче роздивляючись символи. Вона була завжди допитливою, і сьогодні її очі світилися особливо яскраво.

— Це… не просто гарбуз. Ці символи… вони рухаються. — Вона підморгнула, бо зрозуміла, що друзі можуть подумати, ніби вона жартує.

— Мовчати! — Емілі підняла руку. — Це не схоже на жарт. Подивіться, він… він світиться!

Гарбуз, який Джейк тримав у руках, дійсно став м’яко тремтіти помаранчевим світлом, а символи, які Скай описала, почали обережно рухатися, зливаючись у дивні знаки, що нагадували не алфавіт, а стародавню мову.

— Ха, це, мабуть, просто світло від ліхтарика і тінь від листя, — засміявся Ліам, але й сам нахилився ближче, відчуваючи, як повітря довкола стало густішим, важчим.

Раптом ліхтарі на вулиці загорілися дивним зеленим світлом, що здавалося не зовсім природним. І з тіні між будинками виринула постать у довгому темному плащі, обличчя її було приховане каптуром.

— Хтось грає роль привида? — прошепотів Джейк, але навіть його голос звучав невиразно, коли постать наблизилася.

— Солодощі або витівка! — промовив незнайомець, і слова прозвучали глухо, як відлуння в порожньому храмі.

Друзі затремтіли, а повітря стало ще густішим, наче смак ночі змішався з невідомістю. Гарбуз у руках Джейка тремтів сильніше, і символи заіскрилися, немов реагуючи на новоприбулого.

— Хто ти? — запитала Скай, намагаючись зберегти голос рівним, хоча серце калатало шалено.

— Хто я, не важливо, — відповів каптур. — Але гра почалася. Інакше ніч не мала б сенсу.

Емілі розгледіла на ґрунті старі сліди, що мерехтіли ледве помітним світлом.

— Ви бачите це? — сказала вона, піднімаючи руку. — Ці сліди… вони ведуть у парк!

Друзі кинулися слідом, а каптур пішов попереду, не обертаючись. Парк був порожнім, дерева похмуро гойдалися на вітрі, а на гілках, що тремтіли у світлі гарбузів, висіли ліхтарики, які не належали нікому з сучасних дітей.

— Невже ми піддаємося якомусь жартові? — прошепотів Ліам, але повітря між ними стало щільним, і слова перетворилися на ледь чутний шелест.

Каптур зупинився біля старого фонтану, вода в якому відбивала місячне світло. Він нахилив гарбуз із символами і прошепотів:

— Відкрийте серце. Інакше ніч залишиться тільки грою… а ви станете її жертвами.

Друзі обмінялися поглядами. Світло гарбуза тремтіло, символи рухалися так швидко, що очі ледве встигали за ними слідкувати.

— Серце? — повторила Емілі, роблячи крок уперед. — Що ти маєш на увазі?

— Справжнє бажання, — відповів каптур. — Ваш страх, ваша радість, ваша здатність вірити… Лише тоді гра стане реальною.

Джейк відчув, як рука, що тримала гарбуз, зігрілася дивним теплом. Він відчув власний страх і цікавість одночасно.

— Це… це не жарт, — пробурмотів він. — Світло… воно ніби живе!

І дійсно, гарбуз почав світитися яскравіше, а символи утворили щось схоже на карту. Вона вела вглиб парку, де стежки зникали в темряві.

— Пішли, — рішуче сказала Емілі, і друзі рушили вперед.

Тіні дерев тягнулися, огортаючи їх, а кожен крок лунав занадто глухо, немов земля під ногами теж слідкувала. Каптур залишався попереду, але іноді зупинявся, повертаючи голову так, що обличчя його все ще було приховане.

— Це нагадує мені легенди, — прошепотіла Скай. — Старі історії про ніч, коли світ таємничо змінюється…

— Тільки зараз вони стають реальністю, — підхопив Ліам. — І ми — її учасники.

Вони дійшли до старого саду, де на центральній галявині стояв великий круглий камінь. Гарбуз на руках Джейка засвітився, і символи на ньому перетворилися на стародавній напис.

— Хто прочитає? — запитав каптур, і його голос відлунював у нічній тиші.

— Я… — Емілі набралася сміливості. — «Той, хто смієся і грає, отримає ключ».

Слова прозвучали так, ніби сама ніч визнала їх правильними. Камінь почав повільно рухатися, оголюючи сходи, що вели вниз, у темряву.

— Тепер гра починається по-справжньому, — промовив каптур. — Солодощі чи витівка?

Друзі переглянулися. Їхні серця калатали шалено. Світло гарбуза стало яскравим маяком у темряві, а символи шепотіли, неначе намагалися розповісти стару історію, забуту людьми.

— Перший крок — твоє бажання, — прошепотів каптур Емілі. — Інакше ніч залишиться грою.

Емілі зробила крок вперед, тримаючи гарбузового ліхтарика високо, і повітря навколо закрутилося. Друзі відчули, як світло огортає їх, ніби ніч сама обіймає сміхом і страхом.

— Ми готові, — сказала вона. — Гра починається.

Тіні навколо похитнулися, а парк перетворився на сцену, де кожен рух міг змінити реальність. Друзі ступили на сходи, і темрява зітхнула, розкриваючи таємничу дорогу вниз.

Складно було сказати, де кінець і початок, де жарт і правда. Кожен крок відлунював в легенді, яка оживала прямо під ногами.

— Солодощі або витівка? — почувся тихий шепіт з усіх боків.

І тоді вони зрозуміли: у цю ніч все можливо. Світ сміху і костюмів — лише маска для справжнього чудеса.

Гарбуз у руках Джейка спалахнув останнім яскравим світлом, ніби відзначаючи старт великої гри.