Розділ 2. Там, де танцюють тіні.

Село Клунах готувалося до свята Самайну так, наче вся земля тримала подих. На кожному порозі стояли гарбузи з вирізаними обличчями. Дим від спалених трав піднімався догори й вигравав гіркі візерунки на холодному повітрі. Собак цього вечора закривали в хлівах, бо навіть вони чули, як щось стародавнє йшло крізь ніч.

На узліссі стояла маленька хатина, обабіч якої росли криві яблуні. Там мешкали вдівець Корран і його донечка Ліора. Дівчинці ледве виповнилось дев’ять осеней. Вона мала волосся кольору стиглої пшениці й очі, що завжди вдивлялися у щось невидиме.

У Ліори була одна таємниця. Щоночі перед сном вона чула тихий жіночий голос.

Легкий, теплий… та водночас далекий.

Того вечора, коли море туману стікало до села з пагорбів, Корран готував обереги з польового зілля й розвішував їх над дверима.

— Тату? — Ліора стояла біля вікна, притискаючи руки до грудей. — Ти точно не боїшся?

— Чого ж мені боятися? — Корран посміхнувся, але в очах у нього блиснув неспокій. — Самайн приходить щороку. Ми просто шануємо тих, хто пішов.

Дівчинка вдивилась у темряву за вікном.

— Сьогодні мама прийде, правда?

Корран застиг. Його вуста затремтіли легенько, ледве помітно.

— Ліоро…

— Вона ж казала! — вигукнула мала. — Вночі, перед світанком… прийде востаннє.

Батько опустив голову.

— Душам не варто затримуватися по цей бік. Навіть тим, яких ми кохаємо.

Ліора підійшла й обійняла його.

— Я хочу її побачити… хоч раз.

Корран зітхнув. У тій зітханій тіні ховався біль, що не зникав роками.

— Тоді молись, доню, щоб вона прийшла світлом, а не темрявою.

Коли зійшла ніч, люди зібралися на майдані. Грали волинки, здіймались іскри від великого вогнища, над яким старі розповідали історії про перший Самайн, коли духи ще ходили поміж людей. Діти бігали, вимагали солодощі й ховалися під масками від тих, хто повертається з-за завіси.

Ліора ж стояла осторонь, мов крихітна свічка в морі полум’я. Її погляд ковзав за світло вогнищ і падав у темряву полів. Бо там щось рухалося. Спершу тихо. Ледь відчутно. Туман розступався, ніби хтось ішов крізь нього босими ногами. Ліора обхопила руками плечі.

— Хто там? — прошепотіла.

Туман відповів шелестом:

— Ліор…о…

Дівчинка зробила крок уперед. Ще один. Далеко позаду Корран обернувся й побачив, що доньки немає.

— Ліора! — крикнув він, але музика й сміх заглушили його голос.

Дівчинка йшла вже стежкою, змитою нічним холодом. А тоді почула знайомий запах — запах лаванди й диму. Той самий, що завжди огортав її у снах.

— Мамо? — Ліора підняла голову.

Перед нею постала постать у білому. Волосся, довге й хвилясте, спадало, мов водоспад місячного світла. Обличчя не старіло й не молодшало — воно світилося тим спокоєм, якого Ліора прагнула весь цей час.

— Доню… — голос був ніжним, неначе ледь чутні дзвіночки вітру. — Ти виросла.

— Мамо! — Ліора кинулась вперед і зупинилась за мить. Її руки тремтіли. — Ти справжня?

Жінка усміхнулась.

— Сьогодні вночі межа слабка. Я прийшла, щоб попрощатися.

Ліора притиснула кулачки до очей.

— Ні! Ти залишишся, правда? Тато казав, що не можна… але… ти ж моя мама!

— Любов веде нас, проте смерть має свої закони.

Ліора вхопила повітря, повне болю.

— То чому ти пішла? Чому не залишилася з нами?

Постать зітхнула. Тінь суму лягла на її обличчя.

— Корран знає. Колись ти теж зрозумієш.

Довкола шелестіли високі трави. Туман танцював. Зі спини дівчинки вітер зірвав ниточку стрічки й підхопив у темряву.

— Ти не можеш просто піти! — Ліора відчайдушно стиснула кулаки. — Ти потрібна нам! Мені!

— Я завжди поряд, навіть коли мене не видно.

— Це неправда!

Жінка опустилась перед донькою на коліна. Її пальці торкнулися щоки Ліори, і дівчинка вперше відчула тепло. Справжнє, живе. Мама. Та сама.

— Ліоро, ти моє серце, що лишилося в цьому світі. Однак я не можу залишитися, бо ті, хто довго затримується, забувають себе… і стають тінями.

Раптом у полі щось затріщало, мов ламалися сухі гілки. Ліора здригнулася.

Мама піднялась і оглянулась через плече:

— Вони вже поруч.

— Хто?

Відповіддю стало холодне виття, від якого земля, здавалося, здригнулась. Постаті, мов вирізані з густої темряви, з’явилися з туману. Очі їхні світилися зеленим вогнем.

— Це забуті душі, — шепнула жінка. — Духи, які втратили дорогу й шукають тепла, щоб повернутись… або забрати когось із собою.

Ліора ковтнула.

— Що вони хочуть?

— Тебе.

Мама схопила доньку за руку й кинулась бігти. Трава різала ноги. Темрява переслідувала їх, як рій голодних ос.

— Мамо! Боюсь!

— Не бійся. Я з тобою.

— Ти ж казала… не можеш залишитися!

— Та я можу боронити тебе цієї ночі.

Тіні наздоганяли. Одна з них майнула зовсім поруч. Її хрипкий шепіт чіплявся до вух:

— Тепло… живе… віддай…

Ліора закричала. Голос її злетів у небо й зник. Корран біг із факелом у руці, розмахуючи ним і кличучи:

— Ліора! Ліорооо!

Він знайшов їх на пагорбі. Мати й донька стояли в оточенні тіней. Темрява пульсувала, мов серце пекла. Корран застиг.

— Сара? — слова впали, наче камінь у безодню.

Вона озирнулася. Її посмішка була сумна і світла.

— Привіт, Корране.

Він підійшов крок. Тіні зашипіли. Сара підняла руку.

— Далі не йди. Вони чекають.

— Чому ти тут? — голос Коррана задрижав. — Ти ж пішла до світла…

— Я хотіла побачити вас востаннє. І захистити від тих, хто забирає все, що любиш.

Корран стиснув факел.

— І як довго ти зможеш боротися сама?

— Поки вона не буде в безпеці.

Сара торкнулась до чола Ліори й щось прошепотіла древньою мовою. Навколо дівчинки спалахнуло бліде сяйво, мов кристал світла, що відганяє ніч.

— Мамо! — Ліора плакала. — Я не хочу, щоб ти йшла!

— Час настав, доню. Твоє світло веде мене далі.

Найбільша тінь кинулась уперед. Сара розвела руки: