Частина I. СТАРІ ІСТОРІЇ. Розділ 1. Ліхтар Джека.

Колись, у далекій-далекій Ірландії, серед туманних полів і болотяних шляхів, жив чоловік на ім’я Джек. Люди називали його по-різному: Джек-бродяга, Джек-хитрун, Джек-скнарище. Він умів обманути будь-кого: сільських хлопчаків у карти, продавця на ринку, навіть священника, коли той приходив збирати пожертви. Джек завжди виходив сухим із болота, незалежно від того, скільки брехні встиг натовкти за день.

Та не було межі його хитрості. Джек любив випити, а особливо тоді, коли хтось інший платив за ель. І одного похмурого вечора, коли вітер ніс на крилах запах дохлої риби з пристані, Джек сидів у таверні «П’яний баран» та пригощав себе за… невідомий рахунок.

— Ей, Джеку, з тебе вже цілий борг! — вигукнув шинкар.

— Подумаєш! — махнув рукою Джек, ковтаючи останній ковток. — Ще один кухоль, і я піду… може.

Шорг і двері відчинилися самі, без рук. У приміщення ступив незнайомець у довгому чорному плащі. Його обличчя було сховане в тінь каптура, але очі світилися зловісним червоним спалахом.

Джек уперше за багато років відчув холодок уздовж хребта.

— Ти хто? — запитав він, удаючи хоробрість.

— Той, хто прийшов по твою душу, Джеку, — пролунало тихим, але металевим голосом. — Настав твій час.

У таверні запанувала мертва тиша. Хтось перехрестився. Хтось втік надвір. Джек ковтнув повітря й спробував не показати страху.

— Ох, моя душа? Справді? — Він підпер підборіддя, хитро усміхаючись. — А може… домовимося?

Демон присунувся ближче.

— Домовитися… зі мною?

— Ну так! — Джек підморгнув. — Перед тим, як вирушити у прірву вічності, я б хотів випити ще кухоль елю. Ти ж не забереш людину спраглою?

Демон задумався. У правилах пекла нічого не йшло про зневоднення душ перед забранням. Він знизав плечима.

— Гаразд. Та платиш ти.

Скнара Джек лише скривився.

— Знаєш, у тебе ж безмежна влада. Чому б не перетворитися на монету й не оплатити моє осяйне прощання?

— На монету?

— Ну, ти ж можеш! На мідну хоча б. Я дам шинкарю, візьму решту… і тоді можеш забрати мене.

Демон зітхнув. Дріб’язкова вимога. Легко виконати.
Він спалахнув багряним вогнем… і перетворився на блискучу срібну монету, що дзвякнула на столі.

Джек відразу хапнув її й засунув у гаманець. Проте на гаманеці висів маленький срібний хрестик, який він украв у священика минулої Пасхи. Демон захрипів, замкнений і безсилий у пастці святого символу.

— Вибачай, друже, — усміхнувся Джек. — Ти попався в мою маленьку хитрість. Нікуди я сьогодні не йду.

Демон крутнувся у гаманці, мов гадюка, що борсається.

— Відпусти!

— От іще! Дам тобі свободу лише за умови, що не торкатимешся моєї душі ще цілий рік.

— Гаразд! Клянуся тінями пекла!.. Відпусти!

Джек порахував до трьох, витрусив монету на стіл. Демон виріс у фігуру темного плаща й зник із клубами диму. Його сміх пронизав повітря:

— Рік мине швидко, Джеку…

Хитрун прожив свій рік так, ніби смерть втратила його адресу. Та прийшов наступний Самайн. Туман стояв над болотами, мов збігла каша, і ніч сміялася голими деревами. Джек знову сидів у «П’яному барані», коли відчинилися ті самі двері. Демон повернувся.

— Досить ігор. Пішли.

Джек усміхнувся.

— Гаразд, але одне бажання перед смертю.

— Ти знову?

— Останнє, чесно-чесно. Зірви яблуко на тому дереві для мене.

Він показав на стару яблуню, що росла за таверною, а сама була вкрита колючими гілками. Демон скрипнув зубами, але погодився. Миттю опинився на гілці, потягнув руку — і застиг.

Джек швиденько вирізав гострим ножем хрест на стовбурі.
Демон знову став безсилим.

— Джек!

— Та-а-ак?

— Зніми це!

— Гаразд. Але ти більше ніколи не візьмеш мою душу. Ніколи.

Демон вирячив очі.

— Ніколи?

— Саме так.

— Хай буде. Тільки зніми це прокляте знамення!

Джек стер хрест рукавом. Демон обережно зліз, пильно дивлячись на нього.

— Ти пожалкуєш. Клянуся темрявою.

Він зник мовчки, у порожнечі вітру. Минуло багато років. Джек зістарився. Хитрість втратила гострі зуби. Ніхто вже не грав із ним у карти, ніхто не пригощав елем, ніхто не вірив його байкам.

І врешті решт одного вечора серце Джека втомилося. Його душа стояла перед брамою Неба. Ангел наглядав з-під золотого шолома.

— Хто ти?

— Джек.

— Той самий, що обманював, крав і насміхався з усього святого?

— Ну… траплялося.

— Тут тобі не місце.

Двері грюкнули перед його носом. Тоді Джек рушив до Пекла. Черевики волочилися по камінні, і холод навколо згущувався.

— Прибув? Нарешті! — тихий сміх демона лунав із найглибшої прірви. — Заходь…

Джек ледь усміхнувся.

— Тільки є один нюанс. Ти ж сказав, що ніколи не забереш мою душу.

У пекельного слуги обличчя перекосилося.

— Правила…

— Ага! Тож і тут мені не раді.

Демон відступив.

— Іди геть, шахраю. Але пам’ятай: жодна земля не захоче тебе прийняти.

Джек озирнувся на темряву. Його голос став тихим.

— Холодно… і так темно…

— На, — демон кинув йому гарячий вугіль. — Світло для твоєї дороги. Горітиме вічно. Щоб ти завжди бачив самотність.

Джек схопив вуглик. Він обпік його руки, але давав трохи тепла. Джек вирізав у порожній ріпі отвір і поклав туди жар. Так з’явився перший ліхтар.

Джек блукав землею між світом живих і мертвих, поки люди не почали розповідати про нього легенди. Ріпа згодом стала гарбузом. А сам Джек — Джеком-о’-Лантерном.

Він світив у темряві. Він стеріг дорогу душам. І водночас нагадував: хитрив собі, доки не обманув самого себе. 

Та історія не закінчується. Бо в кожній легенді ховається дверцята в сьогодення. Туман котився вулицями маленького містечка, як жива істота. Вогники гарбузів миготіли на ґанках. Діти бігали, волаючи:

— Солодощі або витівка!

На краю міста стояв старий ліхтарний стовп. Він давно не світив. Та цього вечора, коли годинник ударив північ, світло спалахнуло. Ніхто не торкався вимикача. Під стовпом з’явилася постать у потертій куртці. В очах танцювали іскорки того самого вугілля, яке ніхто й ніколи не здатен загасити.