Пролог.

Є ночі, що здаються звичайними. Вітер гойдає гілки, місяць випливає з-за хмар, у темряві спалахують поодинокі вогні вікон. Але є одна ніч у році, яка зовсім не схожа на інші. Вона пахне димом і карамеллю, шелестить сухим листям і сміється крізь гарбузові обличчя. Це ніч, коли час зупиняється, а світ ніби завмирає на межі — між старим і новим, між життям і смертю.

Її називають по-різному. Колись це був Самайн — свято завершення літа й початку зими. Для кельтів ця ніч була порогом, дверима, які відчиняються лише раз на рік. Вони вірили: саме тоді духи померлих повертаються, щоб відвідати рідних. Одні приходили тихо, як тіні, сідаючи біля вогнища поруч із живими. Інші ж — темні, голодні, небезпечні — виривалися з потойбіччя, шукаючи, кого забрати з собою.

Щоб не опинитися беззахисними, люди розпалювали великі багаття. Вогонь мав силу відганяти зло й захищати від темряви. Родини приносили пожертви — хліб, м’ясо, зерно, мед, — залишали їх на порозі для душ мандрівників. А щоб жодна тінь не впізнала людину й не потягнула в морок, люди вдягали маски та шкури тварин. Так народилася традиція перевдягання, що живе й досі.

Минали століття. Світ змінювався, але пам’ять про цю ніч не зникала. Вогнища перетворилися на маленькі свічки у вирізаних гарбузах. Так народився Джек-о’-лантерн, усміхнений охоронець, який стоїть біля дверей, відлякує зло й освітлює шлях душам. Його вогонь — це частинка стародавнього багаття, що досі палає у ніч Хеллоуїна.

Та хіба можна знищити те, що живе в темряві? Темрява завжди чекає. Вона мовчить, поки діти бігають вулицями з кошиками для цукерок. Вона усміхається, коли юрби вбраних у відьом і вампірів веселяться на вечірках. Іноді, якщо дуже уважно прислухатися, можна почути її подих між сміхом і шелестом листя.

Кажуть, у ніч Хеллоуїна можливо все. Якщо запалити свічку й подивитися у дзеркало — можна побачити обличчя того, хто вже пішов. Якщо вийти на перехрестя й прислухатися — можна почути голоси з потойбіччя. А якщо не запалити жодного вогню й залишитися на самоті в темній хаті — можна відчути чиюсь присутність поруч.

Проте це не лише ніч страху. Це й ніч радості. Люди сміються, розповідають історії, співають, пригощають одне одного солодощами. Адже в темряві завжди потрібне світло, у страху — сміх, у невідомості — надія. І, можливо, саме в цьому полягає справжня магія Хеллоуїна: у здатності одночасно боятися й радіти, відчувати тривогу й тепло, дивитися в темряву й бачити там не лише жах, а й диво.

У цю ніч світ стає інакшим. Місто чи село, велике чи мале — усюди чути сміх, шелест плащів, стукіт кроків. У темряві блимають вогники — то гарбузові очі. Двері відчиняються, і на порозі з’являються постаті — відьма з гострим капелюхом, вампір із червоним плащем, привид із білою простирадловою усмішкою. Вони вимагають: «Солодощі або витівка!» І світ стає грою, у якій є місце кожному.

Але між усмішками й жартами завжди є мить тиші. Мить, коли свічка у гарбузі тремтить, ніби від подиху невидимого гостя. Мить, коли холодний вітер проходить крізь натовп і кожному здається, що хтось доторкнувся до плеча. Мить, коли розумієш: можливо, легенди не такі вже й вигадані.

Ця книга народилася з таких митей. Зі світла й темряви, з історій і шепотів, із бажання розповісти про Хеллоуїн як про ніч, у якій поєднується стародавня магія й сучасна гра. Вона легка, мов дитячий сміх, і водночас глибока, як тінь, що простягається від полум’я свічки.

Запалюючи гарбузові ліхтарі, ми стаємо частиною давньої традиції. Розповідаючи історії, ми продовжуємо голос предків. Сміючись у темряві, ми доводимо: світло завжди сильніше за ніч. І хоч би як називалося це свято — Самайн чи Хеллоуїн — воно завжди буде нагадуванням: магія існує. Вона в легендах, у віруваннях, у нашій уяві.

Тож відкрий цю книгу, запали свічку й дозволь собі відчути ніч гарбузових вогнів. Прислухайся. Можливо, десь поруч, у темряві, вже хтось усміхається тобі крізь вирізані очі гарбуза.