Годинникар із міста

Глава 3: Годинникар із міста

Фірін розкинув свої крила, і його силует, окреслений місячним світлом, майнув над засніженими дахами великого міста. Внизу мерехтіли тисячі вогників, які створювали враження, що небо і земля злилися в єдиному танці світла. Дракон обережно знизився, майже торкаючись своїми могутніми крилами верхівок дерев, і приземлився біля маленької майстерні, яка загубилася серед сучасних будівель.

На фасаді старої майстерні висіла вивіска: "Годинники пана Мілтона", літери на якій давно втратили свою яскравість. Крамничка виглядала так, ніби час її оминував, залишивши лише спогади про минуле.

Фірін заглянув у вікно, обережно нахиливши свою велику голову. Усередині пан Мілтон сидів у старому кріслі біля столу, заваленого пилом і залишками годинникових механізмів. Колись він міг полагодити будь-який годинник, і його руки були такими точними, що здавалися частиною механізму. Але тепер вони тремтіли, як осіннє листя, яке ось-ось зірве вітер.

На стіні за його спиною висів великий настінний годинник. Колись його мелодійний дзвін привертав увагу кожного, хто заходив у майстерню. Але тепер годинник мовчав, і його стрілки нерухомо застигли. Пан Мілтон із сумом дивився на нього, згадуючи часи, коли звуки годинників наповнювали майстерню життям.

Колись ця крамничка була місцем, куди люди приходили не тільки за ремонтом годинників, а й за мудрою порадою старого майстра. Діти з радістю забігали, щоб побачити дивовижні механізми, які здавалися живими. Але останнім часом двері майстерні рідко відкривалися. Люди обходили її стороною, а пан Мілтон залишився наодинці зі своїми спогадами.

Фірін відчував печаль старого майстра. Він знав, що час іде, і життя змінюється, але вірив, що для кожного можна знайти своє диво.

— Час повернути радість цьому місцю, — вирішив дракон, і його очі засвітилися м'яким золотавим світлом.

Діставши з мішка набір інструментів, Фірін обережно поставив його біля дверей майстерні. Інструменти здавалися звичайними, але кожен із них був зачарований магією, яка повертала впевненість і майстерність.

На світанку пан Мілтон, як зазвичай, вийшов на ґанок, щоб вдихнути свіже ранкове повітря. Його погляд одразу впав на яскравий набір інструментів. Спочатку він здивувався, але щось у глибині душі підказало йому, що це подарунок долі. Він підняв їх і відчув, як тепло пробігло його руками. Тремтіння зникло, і знову з'явилося відчуття сили, яке він не відчував роками.

— Спробуємо, старий друже, — сказав він, звертаючись до настінного годинника.

З новими інструментами робота виявилася легкою, як ніколи. Механізм годинника ожив під його руками, і незабаром у майстерні роздався перший звук — тихе і впевнене "тік-так". Годинник знову заспівав свою мелодію, і цей звук заповнив простір, ніби повернувши життя в стіни крамниці.

Новина про те, що майстерня знову працює, швидко розлетілася містом. Люди знову почали приносити годинники на ремонт. Пан Мілтон працював із посмішкою, радіючи кожному дню. Його майстерня знову наповнилася звуками часу та дитячими голосами.

Настінний годинник, що багато років мовчав, тепер нагадував кожному, хто заходив, що час — це не тільки стрілки та механізми. Це моменти, які можна наповнити любов'ю, радістю та вірою в дива.

І пан Мілтон, дивлячись на свій улюблений годинник, подумав:
— Іноді для дива потрібен лише маленький поштовх.