НІЧ ЧАСУ (Микола Кочерга)
Я не спав. Не знаю, чому. Може тому, що в ту травневу, теплу ніч, за моїм вікном так цвіла, так пахла наша груша… Може тому, що її аромат лився в кватирку й обкутував м’які сутінки моєї кімнати пахощами якихось далеких, казкових світів.
А ще…може я не спав, бо коли тобі вісім років, ти живеш так, наче стоїш на березі безмежного океану й кожен звук, кожна блискітка на воді, кожен запах, віяння вітру – все, що поміщається під небом твого світу, тебе хвилює, дивує, стискаючи щось невловимо тремтливе в твоїх грудях.
В кімнаті не було нікого. Був лише я, ніч і груша за вікном… Батьки мали повернутися вранці, то ж якось було незвично – ти один, в повній тиші, без їхніх голосів, без їхнього дихання… Так може бути… Не надовго… Вони завжди повертаються. Так буде завжди…
На мить я вислизнув зі своїх думок і аж тепер помітив ще дещо – у сусідній кімнаті мірно цокав маятником настінний годинник. Дід казав, що маятник – то його серце. Спиниться цокання – помре годинник. А значить, що помре час. Як таке буває, я не знав, але справно слідкував за його гирями , щоб вони бува не повисли мертвими капцями.
Годинник… Ця загадкова істота знала все. Годинник висів на стіні, побіленій крейдою й уважно спостерігав за всіма, хто ходив, говорив, мовчав… От і зараз я скоса поглянув у його бік. Він байдуже вимахував своїм маятником і наче не помічав моєї уваги. А, може, то я так думав… Може… Кожну годину він бив у свій дзвін, немов нагадував про себе – мовляв, я все бачу… Дідусь злився на нього, все жаліючись, що на годинку менше жити… Дивно… Чому так?..
І ось тут я згадав, як учора мій сусід, Руслан, задерши голову на столітнього дуба, в густих гілках якого заходилася кувати зозуля, попросив ту пташку прокувати йому – скільки літ лишилося жити… Така дурниця… Бідна зозуля й гадки не мала, про що пищить отой малий хлопчик, внизу… Та все ж більше шести десяти разів проспівала своє «ку-ку» й пурхнула геть, в бік лісу.
Я повільно повів очима в бік свого настінного годинника. Він вперто не зважав на мене, байдуже вдивляючись своїм єдиним оком циферблату в місяць, за віконною шибкою. А може… Та! Він не зозуля ж… Хоча… Мама говорила, що з дітьми частенько різні дива стаються… То може варто спробувати? Я один вдома… Ніхто мене не почує…крім годинника…
Спробую… Тільки ось так подумав… раптом мурахи страху побігли по спині… Чого б це?
Я вдома… Годинник не собака – не вкусить…
Я зиркнув у своє вікно. Місячне світло залило нашу велику, квітучу грушу. У кватирку було чутно сонливе гудіння бджіл, які так раділи квітам, що й до вуликів на ніч не полетіли…
Ноги самі сповзли з ліжка. Слідом піднялося й усе моє тіло. «Ти куди?» - Спитався я сам у себе й одразу ж відповів:
Про мільйони, то так… Дід, коли починав жалітися, що скоро помирати, я завжди стверджував йому, до гикавки, що він житиме сто мільйонів років… Чого так? Не знаю. Так мені хотілося.
Годинник мірно цокав маятником, не звертаючи не мене ніякої уваги. Я підійшов ближче до стіни. У напівмороці розгледів час – опів на третю. Скоро в нашому курнику півні почнуть горлопанити, немов без них сонце на інший бік землі покотиться…
Я діловито обперся об стілець. Набрав повітря, стиснув на мить, для солідності, вуста й мовив:
Клац-клац – маятник мірно гойдався, неначе йому хотілося дотягнутися до ланцюжка з гирками, аби самому додати собі життя… Чи то так я собі надумав…
Я здвигнув плечима власній наївності й почовгав до свого ліжка. Ковдра ще пам’ятала моє тепло. Місяць малював тіні гілок, на підлозі, груша пахла в кватирку, бджоли гуділи, вітерець дихав лагідною прохолодою… Серце стукало трохи схвильованіше а думки сміялися над собою… Мама говорила, що я фантазер і, що буду казки для дітей писати… Не вірю… Я писати не люблю… Поки виведеш ті букви, нема коли й м’яча поганяти з хлопцями. І якщо…
Тепер я не дихав… Тобто я дихав, але… не носом, а всім тілом… Ну, от… Все. Іди спати, фантазер!
Як це? Я не помітив, як опинився прямісінько перед маятником… Задерши голову вдивлявся в стрілки циферблату… Третя година… Не четверта… Третя ж…
Бем!
Лише маятник, дзвін і… моє дихання…
Бем!Бем!Бем!
Я рахував… Я більше ні про що не міг думати… Я… рахував… Сорок шість… Серце торохтить. У скронях пульс вибиває в свої дзвони…
Бем! Шістдесят вісім… Бем! Стрілки показують три хвилини на четверту…
Бем! Сімдесят вісім… Невже це не сон?
Бем! Вісімдесят дев’ять… Бем! Дев’яносто…
Щось клацнуло в голові годинника… Тиша… Лише маятник… Клац… Клац…
Очі заплющились… самі… Якісь незнайомі люди, чужі мені обличчя, невідомі вулиці, незрозумілі слова, розмови, зміст яких не можна було розібрати, почуття, в яких я ніколи не жив, не відчував... Міста, вогні,дороги, діти,які тягнуть до мене долоні, маленька дівчинка простягнула цукерку…
Потім хтось згорнув у сувій моє нічне небо, за вікном і забрав його в мене… Я розплющив повіки й повільно пішов до ліжка… Я не спав…
Відредаговано: 05.08.2025