Возз'єднання сестер

Постать розсміялася:

- Хто б сумнівався, що ти здогадаєшся - після цього дівчина обернулася до мене.

Вона не змінилася. Зовсім. Ті ж ніжно - фіолетові очі, любов до світлих відтінків в одежі, її характер та манера поведінки... Все це я знала. Єдине, що змінилося - наші відносини. Ніхто окрім нас не знав, що ''бійка'' котра сталася два дні назад, була не просто бійкою. Одна з нас мала залишити цей світ.

Емілі була одягнута у біле плаття та такі ж туфельки. Минулого разу, коли ми були тут, саме на мені були ці кольри.

- Що ж я дотримала обіцянку. У мене немає зброї - говорила вона - як щодо тебе?

- Аналогічно - холодно відповіла я - що ти хотіла?

Емілі поглянула у небо:

- Як на мене скоро буде дощ, сестра - сказала вона - ходімо до середини. Там нікого я перевіряла

Після чого дівчина не поспішаючи зайшла в клініку. Я пішла за нею. На жаль все редині мене було пусто. Я не відчувала нічого коли йшла знайомими коридорами.

Клініка не змінилася зовсім. Така ж чорно - біла, немов шахмотне поле підлога. Лави, старі двері, що ведуть до кабінетів. Про те, що тут колись був напад свідчить висохша кров на підлозі, лавах, дверях у кабінетах...  Людських тіл не було - про це потурбувалася влада.

Емілі зупинилася біля одного з кабінетів:

- Все почалося звідси. Пригадуєш? - говорила вона до мене, все так само стоячи спиною

- Так. Таке забути не можливо - відповіла я

Моє серце все більше обростала крига. Доволі не приєме відчуття. Але також я відчувала, що Емілі привела мене сюди неспроста. Вона хоче щось розказати. Певна, за всі ці роки у нас назбиралося чимало інформації. Але в один момент все пішло шкреберть.

Ми повільно підіймалися на четвертий поверх. Емілі йшла до останнього кабінету. Так того самого. Двері були закриті. Емілі хотіла вибити їх. Але я зупинила її, притримавши за плече:

- Не марнуй сили, вона згодиться у бою - сказала я і зі всієї сили вдарила ногою по дверях. Вони з тріскотом відкрилися.

Вся кладовка була ''пофарбована'' висохшою кров'ю. В кутку кімнати лежав клаптик від кімоно та одна рожева туфелька, дитячого розміру. Емілі затремтіла. Я зрозуміла через, що це було. Скоріше за все вона пригадала абсолютно все. Так само почувалася я коли була у підземеллі і все згадала. Вона сиділа на коліна пред порогом кабінета. Я присіла біля неї та обійняла її.

- Як же давно я не торкалася тебе - тихо сказала я і з моїх очей покотилися сльози.

Емілі тільки угукнула. Це була та сама Емілі, котру я знала в дитинстві.

- Вставай - сказала я їй коли вона заспокоїлася - піднімемося на дах.

Вона встала та пішла за мною. Ми піднялися сходинками на дах. Дув сильний вітер - та я не зважала на це. Я підійшла до краю даху і сіла туди, звісивши ноги вниз.

- Ти ж хотіла щось розказати, чи не так? - запитала я Емілі, як тільки вона сіла біля мене

- Так.  Ти чудово пам'ятєш, що сталося десять років тому. Ми обидві залишилися живі. Але доля склалася у нас по - різному - вона почала розповідати - мене забрали терористи. Я ще й досі пам'ятаю як мене несли в машину військового забарвлення. Окрім мене там було й багато інших дітей. Мене помістили до них. Ми їхали дуже довго. Їсти нам майже не давали, лише трохи води. Десь у дорозі я вимкнулася. Мене у свідомість привели постріли. Як я дізналася згодом - це були люди Мафії. вони вбивали терористів. Людей Мафії було більше і вони вийшли переможниками. Мене знайшов Майкл. Далі я не пам'ятаю.

- Чекай - я її перебила - ти хочеш сказати, що у той же день ти опинилася в Портовій Мафії?

Вона похитала головою:

- Нас відвезли у якусь будівлю. Дітей, що вціліли вилікували. Я була одна з них. Нас навчали всьому: як вправлятися зі зброєю, куди краще завдати удар чи як краще заховатися від цілі. Пройшло декілька років і нам влаштували змагання. Якимось чином я зайняла п'яте місце. Тобто закрила п'ятірку найсильніших. Тоді нас привезли у Портову Мафію. Там я стала однією з них. Весь цей час я пам'ятала тебе. Майкл знав, що у мене є сестра. Але я не називала твоє ім'я. І тоді він скзав, що ти мене забула. Відмовилася від мене. Спочатку я йому не вірила, але щоразу його розповіді ставали реальнішими. А підтвердженням того стало, що ти ніяк не відреагувала тоді, коли ми зустрілися вперше за сім років. Після цього я повірила Майклу. Саме того я почала ненавидіти тебе... - Емілі закінчила свою розповідь. Після її слів з моїх очей мимоволі котилися сльози.

- Думаю зараз моя черга все розповісти - почала я дивлячись на Емілі - весь час поки був напад я сиділа у шафі під одягом. Я чула абсолютно все: крики, постріли, діалоги. Після того як все стихло, я пересиділа у сховку ще хвилин 40 точно. Потім я пішла шукати вас. І знайшла лише тіло матері... Я чула твій крик і вірила, що ти жива. Тому я побігла до виходу, по дорозі я знайшла пістолет одного із терористів, яким до речі пристелила ''підлеглого'' Мафії. Мене знайшов Рей та Майкл. Майкл хотів мене вбити, але Рей його зупинив. Після чого він відвіз мене до корпорації. Там рік я  вчилася бути вправним снайпером. В нашій команді нас було троє: я, Джей та Марк.  Через два роки Марка забрав ''під своє крило'' Майкл. Можливо ми не працювали часто разом із ним, та все ж друзями залишилися. Моєю згадкою була фотографія. Так та сама. Вона й досі в мене. В той день коли ти приїхала я була неймовірно рада: я хотіла плакати від щастю. Моя сестра жива! Але показати емоції не дозволила присутність Майкла. Колись він пообіцяв, що відбере у мене все найдорожче. Я боялася, що знову загублю тебе. Але коли наступного разу я підходила, ти мене не помічала. Я думала, що ти мене не впізнала. Така моя історія, Емілі Велстоун.

Сестра мене обійняла. Я була здивована, що ми ворогували через одне - єдине непорозуміння.

''До цього також приклав руку Майкл - мої очі хижо зблиснули - насолоджуйся останніми днями життя, чоловіче''

- Сестра - Емілі поглянула на мене - ми це залишимо в таємниці?