Розділ 52.

Я вдивлялася в його обличчя так уважно, ніби намагалася прочитати між рисами щось приховане, знайоме, давно втрачене. Шукала бодай тінь того образу, що колись жив у моїй пам’яті… але не знаходила нічого. Ні в лінії губ, ні в погляді, ні в жестах — жодного відлуння. Переді мною стояв інший чоловік. Рідний… і водночас зовсім новий.

Я тихо вдихнула, збираючи себе докупи, як розсипані уламки:

— Дай мені ще трохи часу… прийти до тями. І… дозволь переодягнутися, мені дуже холодно.

Він лише мовчки кивнув — з тією стриманою покірністю, за якою ховалося значно більше, ніж просто згода. Але залишити мене наодинці він так і не зміг. Пішов слідом — тихо, обережно, ніби боявся порушити крихку рівновагу між нами.

Його руки допомагали — дбайливо, майже невагомо, без жодного натиску, лише підтримка, лише тепло. І тільки на коротку мить він відійшов — віднести мокрі речі до пральної машини, залишивши мене в тиші, що відразу ж здалася надто гучною.

Ми повернулися на кухню — у простір звичних рухів, де ніж стукає об дошку, де кипить вода, де життя ніби триває, незважаючи ні на що. Я механічно бралася за справи, а всередині повільно, обережно складала думки, як пазл, що раптом змінив свою картину.

Він не порушував тишу. Не торкав її словами. Просто був поруч — у кожному русі, у кожному поданому предметі, у кожному погляді, який ковзав по мені обережно, ніби запитуючи дозволу залишитися.

Але тиша… вона почала тиснути. Наповнювати груди важкістю, яку вже неможливо було втримати.

І я заговорила.

Тихо. Але чесно.

— Зараз… на цю мить… я можу сказати лише одне, — я підняла на нього очі, в яких ще жевріли сліди бурі. — Мої почуття до тебе… не змінилися.

Слова впали між нами — і світ ніби затамував подих.

Він навіть не закінчив рух, що робив. Усе залишив — і в наступну секунду вже був біля мене. Різко, але не грубо. Гаряче, але ніжно. Притягнув до себе так міцно, ніби боявся, що я розчинюся просто в повітрі.

Його обійми були як відповідь, як вдячність, як молитва.

— Це… найважливіше, що я міг почути, — його голос тремтів, але в ньому звучала впевненість, що проростала крізь страх. — Ми розберемося. З усім. Разом. Я обіцяю.

Його долоня ковзнула по моїй спині, заспокоюючи, вкриваючи теплом.

— Я кохаю тебе так… що сама думка про втрату тебе… — він затнувся, ніби ці слова були надто гострими, — змушує серце зупинятися.

Я заплющила очі на мить, вдихаючи його близькість — уже не чужу, але ще й не до кінця прийняту нову правду.

— Вадиме… — ім’я вперше прозвучало інакше. Не як чужинець. А як щось, що тільки починає проростати в мені. — Ми повинні сьогодні ж зателефонувати Світлані.

Я трохи відсторонилася, щоб подивитися йому в очі.

— Ти навіть не уявляєш… через що вона пройшла. Скільки ночей без сну, скільки пошуків, скільки надії, що трималася буквально на подиху. Вона має знати. Сьогодні.

Він дивився на мене — глибоко, уважно… і раптом усміхнувся. Тихо. Світло.

— Ми зробимо все, як ти скажеш, — м’яко відповів він. — Усе, що для тебе важливо… тепер важливе і для мене.

І в цих простих словах було більше, ніж обіцянка.

Було рішення.

Він усміхнувся — тихо, майже заспокійливо:

— Все зробим, що ти захочеш.

Я ледь помітно відсторонилася. У грудях щось кольнуло — не боляче, але відчутно.

— Невже ти й досі не зрозумів, наскільки твоя мама тебе любить? — мій голос став серйознішим, глибшим. — У тебе самого… немає бажання порадувати Світлану?

Він не відповів. Лише простягнув руку й обережно провів пальцями між моїх брів, ніби розгладжуючи не шкіру — думки.

— Ти неправильно мене зрозуміла, — м’яко, без тіні образи. — Я хочу розповісти їй це… дивлячись в очі. Не через холод телефону. Я хочу побачити її реакцію, відчути її… бути поруч у цю мить.

Його слова опустилися в мене тихо, але глибоко. І разом із ними прийшло легке, трохи ніякове усвідомлення: я знову поспішила. Зробила висновок раніше, ніж дозволила йому договорити.

Я опустила погляд, ледь усміхнувшись:

— Вибач… я, мабуть, ще трохи живу минулим і часом реагую швидше, ніж думаю.

Потім підняла очі — вже спокійніші, тепліші:

— Ти маєш рацію. Це… значно правильніше. Такі речі не говорять на відстані.

Я вдихнула глибше, ніби остаточно приймаючи це рішення.

— Тоді зробимо так: я підлаштую графік, перенесу зміни… і ми поїдемо до них разом. Усі. Це має бути зустріч, яку вона запам’ятає назавжди.

Він лише кивнув, і в тому кивку було більше, ніж згода — там було передчуття.

Кілька наступних днів пройшли ніби в особливому ритмі — зовні звичайні, наповнені справами, дитячим сміхом, побутовими дрібницями… але під цією звичністю постійно жевріло щось глибше. Очікування.