Розділ 51.

Дні текли рівно, майже заспокійливо — як вода, що знайшла своє русло. Але в цій зовнішній рівновазі щось невловиме змінювалося. Ніби повітря стало густішим. Ніби за тишею причаїлося слово, яке ще не вимовили… але яке вже дихає поруч.

Я ловила це відчуття краєм свідомості — і не могла пояснити.

Євген був таким самим: уважним, ніжним, турботливим. І водночас… іншим. Інколи зранку його погляд ніби зависав — на мить, на секунду, але цього вистачало, щоб у мене щось всередині стискалося. Він дивився кудись повз реальність, ніби слухав те, що чула лише його пам’ять.

Я готувала на кухні, коли відчула його за спиною. Його руки обережно, але впевнено обійняли мене, і це тепло мало б заспокоїти… але не цього разу.

— Алінко… — тихо сказав він. — Я хочу з тобою поговорити.

Я різко обернулася. Слова вирвалися швидше, ніж думка встигла їх наздогнати.

— Ти згадав? І… лишаєш нас?

Його очі миттєво розширилися — щиро, болісно.

— Ні! — він похитав головою. — Я згадав… але, кохана моя… — його голос став глухішим, — я ж казав: ви — моя сім’я. Моє життя.

Він опустив погляд, важко видихнув, ніби кожне слово давалося через внутрішній спротив.

— Тут інше… — прошепотів він. — Тут важливо… щоб ти мене не залишила.

Він підняв очі. І в них було те, чого я ще не бачила — страх. Справжній, оголений, беззахисний.

Я розгубилася.

— Чому ти так думаєш?.. — тихіше, обережніше запитала я. — Я ж казала… я прийму будь-яке твоє минуле.

Він знову зам’явся. Провів рукою по волоссю, ніби шукаючи опору, якої не знаходив.

— Алінко… — його голос став ще нижчим. — Ми з тобою були знайомі.

Серце в мені здригнулося.

— Не так, щоб близько… — продовжив він, — але наші шляхи вже перетиналися.

Моя свідомість миттєво кинулася шукати. Обличчя, імена, історії… Пацієнти, випадкові знайомства, ситуації — все перемішалося в голові, як розсипані пазли.

Нікого.

Порожньо.

Я повільно похитала головою.

— Я… не розумію. Якщо ти був серед моїх пацієнтів — я, можливо, просто не пам’ятаю…

На його губах з’явилася дивна усмішка — втомлена, трохи гірка, ніби він давно знав, що так буде.

— Ні, Алінко… — тихо сказав він. — Я не з твоїх пацієнтів.

Повітря між нами ніби стиснулося.

— Кохана… — він ковтнув, і це було чутно. — Давай ти краще присядеш.

І в цей момент щось у мені обірвалося — ще до того, як він сказав наступне.

Він майже силоміць всадив мене на стілець — обережно, але з тією наполегливістю, в якій уже звучав страх втратити. Сам опустився переді мною на коліна, так близько, що я відчувала його подих, і, не відводячи погляду, ніби тримаючись за мене, як за єдину опору, прошепотів:

— Я… Вадим Черненко.

Ім’я впало між нами — важке, глухе, чуже.

Я дивилася на нього, але не бачила. Звуки ніби віддалилися, розтягнулися в безглузду луну. Це поєднання імені й прізвища нічого в мені не відкривало, не підказувало… не рятувало.

Він прочитав мою порожнечу — і добив тихо, майже беззахисно:

— Я той самий… син Світлани.

Світ на мить зламався.

Шок — надто м’яке слово. Це було щось значно глибше: як тріщина, що проходить крізь усе тіло, крізь пам’ять, крізь саму реальність. Добре, що я сиділа — ноги б не втримали. Руки безсило впали, думки розсипалися, погляд згас, наче хтось раптово вимкнув світло всередині.

Я не розуміла, де я. У житті… чи в дешевій мелодрамі, де хтось жорстоко переплутав ролі.

Його губи рухалися. Він щось говорив. Я бачила це — але сенс не доходив. Ніби між нами раптом виросла невидима стіна, і всі слова розбивалися об неї, не доходячи до мене.

Я підняла руки, закрила обличчя — і сльози самі вирвалися назовні. Без дозволу. Без контролю.

Мене відразу притягнули до себе. Його голос став м’яким, майже колисковим, він щось шепотів, заспокоював, ніби я — не жінка, а розгублена дитина. Але я вже була десь далеко. У вакуумі. У пустці, де немає ні слів, ні рішень.

Я навіть не зрозуміла, як опинилася у ванній.

Лише коли холодна вода різко вдарила по шкірі, реальність повернулася — болісно, різко, безжально.

Я скрикнула:

— Ти з глузду з’їхав! Вимкни… зараз же!

Струмінь обірвався.

І разом із ним — тиша. Така щільна, що стискала груди.

Він не дав мені відступити.

Руки знову зімкнулися навколо мене — гарячі, живі, напружені. І поцілунок… не ніжний, не обережний — відчайдушний. Ніби в ньому він намагався втримати мене тут, поруч, не дати розсипатися остаточно.

— Алінко… — його голос тремтів, зриваючись на хрип. — Будь ласка… скажи мені… що це не кінець.