Розділ 50.

Вже наступного дня повернувся він.

Я, ще втомлена після зміни, відчинила двері й застала картину, від якої щось у грудях тихо розтануло: Євген сидів із дітьми, тримаючи їх на руках, уважно слухаючи їхні захоплені розповіді про «дідуся і бабусю», киваючи, сміючись, живучи в кожному їхньому слові.

Він підняв на мене очі — і усмішка, що вже була на його обличчі, стала ще світлішою, ще відкритішою.

— Привіт, красуне… Бачу, вихідні у вас вдалися на славу. Йди до нас.

Я підійшла, ніби притягнута невидимою ниткою, і сіла поруч. Діти, як за сигналом, по черзі поцілували мене в щічки. Ілля швидко перебрався до мене на коліна, вмощуючись з таким виглядом, ніби це його законне місце. А Євген… тихо притягнув мене ближче, обійнявши за плече, вплітаючи мене в цей маленький, але такий повний світ.

— Я от не можу похвалитися такими вихідними… — тихо мовив він, проводячи пальцями по моїй руці. — Мені було дуже сумно без вас. Знаєш… більше я нікуди без вас не поїду.

Ці слова лягли в мене теплою хвилею — м’якою, але всепоглинаючою.

— А ми тебе більше нікуди і не відпустимо, — усміхнулася я, відчуваючи, як це «ми» звучить уже зовсім інакше.

Він на мить замовк. Його погляд став глибшим, серйознішим.

— Алінко… а давай оформимо наші стосунки. Я дізнавався — це можливо…

Я не дала йому договорити. Не тому, що не хотіла чути — а тому, що відповідь уже жила в мені.

— Я згодна… — тихо сказала я, дивлячись йому прямо в очі. — Але лише тоді, коли зможу взяти за чоловіка тебе… з твоїм справжнім ім’ям.

Його очі спалахнули — не здивуванням, а чимось глибшим. Ніби ця умова була не перешкодою, а точкою опори.

Він нахилився до мене, торкнувся губ — легко, майже обережно.

— З цієї хвилини… — прошепотів він, — я вважаю тебе своєю дружиною. А себе — твоїм чоловіком. І повір… жодні обставини цього не змінять. Я кохаю тебе. Усім серцем. Усією душею. І я буду боротися за нас… завжди.

Мої очі наповнилися сльозами — тихими, світлими, як після довгої темряви.

— Ти так говориш… — ледве чутно мовила я, — ніби знаєш, що хтось буде проти.

Він м’яко накрив мої губи долонею, не даючи словам народитися до кінця.

— Я хочу зараз почути інше…

Його погляд тримав мене — міцно, ніжно, без жодного шансу відвести очі. І навіть діти, ніби відчувши важливість цієї миті, завмерли поруч, ставши тихими свідками чогось значно більшого, ніж просто слова.

Я зробила глибокий вдих. Зібрала всі свої страхи — давні, вкорінені, вперті — і, як непотрібний тягар, відпустила їх у забуття.

Взяла його руку.

І прошепотіла, дозволяючи собі бути чесною до кінця:

— Євгене… моє серце і моя душа — з тобою. Я кохаю тебе.

Мене вразило це до глибини — побачити, як у його очах раптом спалахнули сльози. Не стримані, не приховані — щирі, живі, як саме відчуття щастя, що раптом перелилося через край.

Він обійняв нас усіх разом — міцно, широко, ніби боявся, що ця мить може вислизнути.

— Я найщасливіша людина у світі… — голос його задзвенів від емоцій. — В одну мить я отримав сім’ю. Свою сім’ю…

Він підхопив Поліну на руки й закружляв з нею по кімнаті, легко, майже без ваги, ніби сам став частиною цього дитячого сміху. Потім до них приєднався Ілля — і вже вдвох вони весело пищали, розчиняючись у русі, у радості, у безтурботності цієї миті.

Я навіть не зрозуміла, як піддалася — тіло саме піднялося, підхопило цей ритм, і я закружляла разом із ними, ніби нас усіх об’єднала одна хвиля — тепла, жива, справжня.

Саме в цю мить задзвонив телефон.

Я відповіла, навіть не глянувши на екран — ще в подиху цього сміху, цієї радості.

— Бабуня! — наввипередки защебетали діти, щойно побачили Світлану. — А в нас тепер є сім’я!

Світлана дивилася розгублено, намагаючись вловити сенс їхніх емоційних уривків. Діти все ще сиділи на руках у Євгена, і він, сам того не помічаючи, опинився в центрі цього маленького сімейного кадру.

— Дайте я поясню, — лагідно попросила я, усміхаючись їхній нетерплячості.

Я спершу представила Євгена, а тоді вже, м’яко розкладаючи по словах їхній захоплений хаос, сказала головне:

— Світланко… Євген зробив мені пропозицію. І я погодилася.

Краєм ока я вловила, як на обличчі Євгена промайнула тінь якоїсь емоції — ледь вловимої, незрозумілої. Та я відпустила її, не встигнувши навіть осмислити, бо погляд уже повернувся до Світлани.

А там… щось було не так.

Вона усміхалася — але ця усмішка була ніби зібрана зусиллям. В очах — тривога, напруження, щось недосказане, що не вкладалося в звичну радість за мене.

Це насторожило.

— Світлано… у тебе щось сталося? — тихіше запитала я, вже не про нас. — Ти ж подзвонила не просто так…