Розділ 49.

Я теж не мала часу на зайві роздуми — турботи закрутили мене в свій звичний, майже заспокійливий ритм. Підготовка до приїзду гостей вимагала уваги до дрібниць: щось докупити, щось приготувати, щось розкласти по місцях, ніби разом із речами впорядковуючи й власні думки.

Світлана, звісно ж, не приховувала легкого розчарування.

— Ну покажи хоча б фото, — не відступала вона, вмощуючись ближче.

Я знітилася. Ми справді зробили безліч знімків — дитячих, теплих, живих… але жодного разу не стали поруч удвох. Ніби обходили цей момент стороною.

Я повільно гортала галерею: ось він тримає Іллю на плечах, ось Полінка тягне його за руку, ось вони сміються… А він — ніби завжди трохи в русі, трохи в тіні, так, що й не вхопиш його обличчя повністю.

— Оце все, що маю, — знизала я плечима, простягаючи телефон.

Світлана не здалася. Вона збільшувала фото, придивлялася, ніби шукала щось між рядків, ставила запитання, повертала зображення під різними кутами.

І раптом зупинилася.

— Алінко… — протягнула вона повільно. — В мене якесь дивне відчуття, коли я дивлюся на нього.

Я трохи насупилася, не одразу розуміючи, куди вона хилить.

— У якому сенсі?

Вона ще раз глянула на екран, а тоді — вже прямо на мене.

— Він… занадто близький з дітьми. Не просто «добре ладнає». Я знаю його історію, але якби не знала — подумала б, що це їхній батько.

Я не стрималася — засміялася. Легко, навіть трохи беззахисно.

— Є таке, — зітхнула я з усмішкою. — Вони справді дивовижно зійшлися. Уявляєш, Ілля навіть якось мало не назвав його татом…

Я на мить замовкла, згадуючи той момент, і посмішка стала м’якшою.

— Але Полінка його виправила. Вона в нас… із характером. Пильна, як маленький сторож.

Я ледь хитнула головою, з теплим здивуванням у голосі:

— Іноді навіть не розумію, в кого вона така.

Звичайно, я знала, від кого це в неї — ця пильність, ця внутрішня зібраність, цей характер, що не дозволяє пройти повз жодної дрібниці. Гени — річ уперта. Вони мовчать довго, але проявляються точно. Та навіть знаючи це, я так і не наважилася… ні раніше, ні тепер, коли Вадим зник у невідомості, відкрити правду про їхню спорідненість. Деякі істини, як гострі леза — торкнешся, і вже не відпустиш без крові.

Ми проводили ці дні шумно, яскраво, з тією легкою хаотичністю, що завжди супроводжує зустрічі близьких людей. Сміх лунав у стінах, розмови перепліталися, дзенькіт чашок і тарілок ставав фоном до живих історій. Життя ніби розквітало в кожній дрібниці.

Євген телефонував часто — ніби невидимою ниткою залишався поруч. Його голос, спокійний і теплий, обгортав, як плед у прохолодний вечір. Вдень я майже не відчувала відстані.

А от вночі…

Вночі душа оголюється. Вона не слухає логіку, не приймає раціональних пояснень. Вона просто тягнеться — туди, де їй добре.

І моя — тягнулася до нього. До його голосу, до його присутності, до того тихого захисту, в якому так легко було дихати.

Світлана це бачила. Вона завжди вміла бачити більше, ніж я дозволяла показати.

— Ти закохана, подруго — сказала вона тихо, майже ніжно, обіймаючи мене за плече. — І це так добре. Так правильно… що ти нарешті дозволила собі жити сьогоднішнім. І — не боятися дивитися в майбутнє.

Я опустила погляд, ніби вслухаючись у себе, у ті зміни, що відбувалися не різко, а поступово — як світанок, що непомітно витісняє ніч.

— Знаєш… — почала я повільно, підбираючи слова, як крихкі скельця. — Спочатку я навіть боялася зізнатися собі… що поруч із ним я відчуваю не просто спокій. А наповненість. Радість. Впевненість… ніби хтось тихо став поряд і сказав: «Тепер можна не триматися так міцно за біль».

Я ледь усміхнулася, але в цій усмішці було більше пережитого, ніж легкості.

— Потім я боялася іншого… що це все — лише мить. Що прокинуся якось вранці — і цього більше не буде. Ні його, ні цього відчуття. Ні мене такої.

Я перевела подих, ніби даючи собі дозвіл сказати головне.

— А зараз… я ніби вчуся довіряти. Повільно, обережно… розправляю ці свої крила, що так довго були складені. І знаєш, що дивно? — я підняла на неї очі. — Це не я сама їх розгортаю. Це він… своїм ставленням, турботою, щоденною присутністю — навіть на відстані — ніби допомагає мені знову повірити.

Мій голос став тихішим, але глибшим.

— Після всього, що було… після втрат, після болю… знову відчути кохання — це не просто радість. Це… як друге народження. Незвичне. Трохи страшне. Але таке живе, що аж болить від щастя.

— Алінко, я з нетерпінням чекатиму знайомства з цим чоловіком. Маю величезне бажання подякувати йому… за те, що він повернув тобі це світло, — сказала Світлана, лагідно торкнувшись мого плеча. — А тепер ходімо рятувати Рафіка, бо ця підозріла тиша… звучить як перед бурею.

І вона, як завжди, відчула точно.

Тиша справді виявилася лише короткою паузою перед маленьким домашнім апокаліпсисом. Пан Рафік, із гідністю справжнього джентльмена, сидів посеред кімнати, повністю відданий у руки юних стилістів. Волосся — у творчому безладі, щоки — прикрашені невідомими науці візерунками, а погляд… сяяв таким щирим захватом, що втручатися було б справжнім злочином проти мистецтва.