Розділ 48.

Як і домовлялися, з Любавою ми зустрілися в маленькому кафетерії — тому самому, де кава завжди трохи міцніша, ніж варто, а розмови — відвертіші, ніж плануєш. За чашкою ароматного еспресо я витримала справжній допит: прямі запитання, хитрі підводки, пікантні уточнення… Вона слухала, ніби серіал дивилася, із блиском в очах і ледь стриманими коментарями.

У підсумку — задоволена, як кішка після вершків, вона відпустила мене додому.

Я ще й половини дороги не пройшла, як назустріч з’явилися вони — моя маленька стихія. Діти щось весело щебетали, погойдуючись у колясці, а поруч ішов Євген — спокійний, уважний, ніби цей ритм давно став для нього природним.

— І як ти їх умовив їхати? — здивовано усміхнулася я, присідаючи до малих. — Привіт, мої рідні…

Я поцілувала їх по черзі, вдихаючи той знайомий, солодкий запах дитинства, що завжди повертав мене до себе справжньої.

— Це мій секрет, — тихо відповів він, допомагаючи мені підвестися.

І, не втрачаючи нагоди, потягнувся до мене — легко, майже невловимо торкнувся губ, а потім, затримавшись зовсім близько, прошепотів просто в них:

— Сподіваюся, я теж входжу до списку «рідних»… Я так скучив за тобою.

Він ледь потерся носом об мій — ніжно, так чуттєво, і від цього жесту всередині щось тихо перевернулося.

Я тільки кивнула. Слова застрягли десь у горлі, перетворившись на теплий, хвилюючий клубок, що не давав вимовити навіть просте «так».

Він це відчув. Завжди відчував.

— Що з тобою, моя хороша? — у його голосі з’явилася тінь тривоги. — Йди до мене…

Він обійняв мене — так, ніби хотів укрити від усього світу, від усіх можливих тріщин реальності.

— Все ж добре… — тихо додав. — І я зроблю все, щоб так було й надалі.

Я заплющила очі на мить, притулившись до нього.

І саме в цій тиші, в цьому «добре», що огортало, мов теплий плед, народжувався мій найбільший страх.

Бо інколи найбільше лякає не біль… а страх втрати.

А щастя, яке вже тримаєш у руках.

Ми повернулися додому вже в тому приємному, трохи втомленому спокої, коли день ніби розчиняється у тиші стін. І саме тоді, знімаючи пальто й розгладжуючи складки думок, я раптом згадала про важливе.

— Євгене… — я обернулася до нього, уважно вчитуючись у кожен відтінок його реакції. — На вихідні до мене приїдуть близькі друзі. Я б хотіла вас познайомити. Ти готовий… щоб я почала впускати тебе в своє коло?

Це було більше, ніж запрошення. Це було — довіра, озвучена вголос.

Він усміхнувся. Не губами — очима. Тими самими, в яких завжди з’являлася глибина, коли мова йшла про щось справжнє.

— Я готовий, — відповів він тихо, але впевнено. — І радий, що ти цього хочеш.

На мить мені стало легше. Але ця легкість тривала недовго.

— Тим більше… — додав він після короткої паузи. — Я сьогодні отримав повідомлення. У понеділок мене чекають у лікаря в Польщі.

Слова впали між нами тихо, але відгукнулися гучно. Усередині щось стиснулося — так різко, що я ледь не видала це зітханням.

Він одразу це відчув. Підійшов ближче, майже впритул, ніби намагаючись зловити мій стан ще до того, як я його оформлю словами.

— Але якщо ти хочеш… — його голос став м’якшим, обережнішим. — Я можу перенести. Відмовитися. Щоправда, наступний запис може бути аж через пів року. Та я не хочу, щоб ти засмучувалася.

Ось він — той момент вибору, де серце і розум розходяться, як дві дороги.

Я зібрала себе докупи, як розсипане намисто, і змусила голос звучати рівно.

— Євгене, ні… — я похитала головою, ледь усміхнувшись. — Лікар — це важливо. Дуже важливо. Ми ще встигнемо. Я познайомлю тебе зі Світланою і Рафіком пізніше. Вони недалеко живуть.

Я зробила крок до нього — уже без захисту, без внутрішніх бар’єрів — і притулилася.

— Просто… — видихнула тихо. — Мені не хочеться з тобою розлучатися. Я так звикла, що ти поруч.

Він обійняв мене міцніше, ніж зазвичай. Не різко — але так, ніби теж боявся цієї паузи між «зараз» і «потім».

— Я нікуди не зникну, — прошепотів він, торкаючись губами мого волосся. — Я весь час буду на зв’язку.

І в цих словах було стільки обіцянки, що хотілося вірити.

Навіть якщо десь глибоко всередині вже народжувалося тихе, вперте:

«А раптом цього разу все зміниться?»

Дні розсипалися, мов теплий пісок крізь пальці — швидко, майже непомітно, залишаючи по собі лише відчуття прожитого щастя. І ось я вже стояла на пероні, проводжаючи Євгена, ловлячи кожну мить, ніби намагаючись затримати її трохи довше, ніж дозволяє час.

— Алінко, який смаколик привезти тобі і дітям? — запитав він легко, але в його голосі вже відчувалася тінь дороги.

Я хитро усміхнулася, дозволивши собі ту саму грайливість, яка народжувалася лише поруч із ним.