Розділ 47.

Я повільно вдихнула… і усміхнулася — тихо, глибоко, так, як усміхаються, коли серце вже знає відповідь раніше за розум.

— Ну, вибір у тебе був невеликий: або дитяча кімната, або кухня. Хоча… — я примружилася, вдивляючись у нього, — виглядав ти так, ніби зайшов сюди крізь сон. Я навіть на мить подумала про лунатизм — настільки розгубленим ти був.

Він нічого не відповів словами — лише нахилився й торкнувся губами моїх колін, так неспішно, ніби відкривав сторінку, яку давно хотів прочитати. Його дотики, теплі й упевнені, ковзнули вище… але я, тихо засміявшись, зупинила цей неквапний наступ.

— Обережно, моя кава зараз образиться й охолоне, якщо ти продовжиш.

Він без жодного сумніву перехопив чашку, зробив ковток — і заплющив очі з лукавою насолодою.

— Ммм… смачна. Але не настільки, як ти.

І перш ніж я встигла щось заперечити, він знову скоротив між нами відстань — уже сміливіше, вже без тіні вагання. Мої спроби його зупинити були… радше формальні, ніж справжні. Повітря між нами швидко нагрівалося, наповнювалося тим напівшепотом, напівдотиком, який не потребує слів.

І саме в ту мить, коли світ звузився до нас двох, десь із кімнати долинуло знайоме шарудіння.

Ми завмерли. Потім переглянулися — і одночасно розсміялися, тихо, змовницьки, як діти, яких щойно ледь не впіймали на гарячому.

— Схоже, у нас є… хвилина, — прошепотіла я.

— Максимум, — підморгнув він, швидко приводячи мене до ладу й водночас не втрачаючи нагоди торкнутися ще раз — ніби мимохіть, але зовсім не випадково.

— Материнство — це завжди екстрим, — додав він, поправляючи пасмо мого волосся.

— Ти вже шкодуєш? — я підняла брову з удаваною серйозністю.

— Навпаки, — його голос став тихішим, густішим. — Це додає смаку… життю.

Він швидко поцілував мене — коротко, але так, що цей дотик відгукнувся десь глибше, ніж варто було б у таку ранкову годину.

І саме в цю мить на кухню, як маленький ураган, влетіла Полінка.

— Мамо! Я хочу їсти! А Ілля каже, що ще рано!

Ми не витримали — і розсміялися вголос, уже без стриманості, дозволяючи цьому сміху розчинити напругу, яка ще хвилину тому пульсувала між нами.

Я взялася до сніданку, та відчуття його погляду не відпускало ні на мить. Воно було іншим — не звичним теплим і грайливим, а глибшим, уважнішим, ніби він не просто дивився, а вчитувався в мене, розкладав на найтонші відтінки, до самої суті. Я кілька разів ловила його очима, запитально піднімаючи брови: щось не так? — та він щоразу, ніби спійманий на гарячому, м’яко змінював вираз обличчя, повертався до свого звичного легкого настрою і підморгував, ніби нічого й не було.

Сніданок минув у сміху, у легкому безладі дитячих голосів і брязкоті ложок. Я швидко зібралася й, поцілувавши малих, вислизнула з дому, залишивши їх під надійним крилом Євгена.

Перед роботою заскочила до Любави — буквально на хвилинку, привітатися… але, як виявилося, від неї нічого не сховаєш.

— Привіт, подруго! — протягнула вона з тією самою хитрою інтонацією. — Ого, як очі сьогодні палають… Видно, що господарка отримала порцію чоловічої уваги.

Я пирхнула, але стриматися не змогла — сміх сам вирвався назовні, теплий, трохи збентежений.

— Ти, чесне слово, як рентген, — витерла я кутики очей, де вже зібралися сльози від сміху. — Просто сьогодні підфарбувала очі, а ти вже цілу історію вигадала.

Любава підняла одну брову, скептично й водночас із задоволенням оглядаючи мене.

— Та тобі й фарбувати нічого не треба. Ти й так світлишся, аж очі ріже. Але давай без відволікань… — вона нахилилася ближче, знизивши голос до змовницького шепоту. — Розповідай. Як він?

Я вже знала цей тон. З нього неможливо було вислизнути без втрат.

— Любава… — я махнула рукою, відступаючи до дверей. — Після зміни, за кавою. Усі деталі. Зараз я реально запізнююсь.

— Алінко, ну хоч одне слово! — вона майже підстрибнула на місці. — Змилуйся! Я ж не доживу до вечора, згорю від цікавості!

Я вже трималася за ручку дверей, але, не втримавшись, обернулася через плече — з ледь помітною усмішкою, що видала мене з головою.

— Гарячий.

І, не даючи їй часу на новий шквал запитань, швидко вислизнула з кабінету.

Услід долинуло її радісне, переможне: — Юху!