Розділ 45.

Єдине, що по-справжньому тривожило мене — його стриманість.

Я пам’ятала ту ніч. Пам’ятала, як він прийшов. Як дихання ставало іншим. Як простір між нами вже тоді не був просто повітрям. І я точно знала — я йому не байдужа.

Але він… ніби свідомо тримав дистанцію.

Це дратувало більше, ніж будь-яка відвертість.

Ми саме вкладали дітей і тепер удвох збирали розкидані після купання іграшки. Волога ще трималася в повітрі, як і щось невимовлене між нами.

Я не витримала.

— Євгене… — почала тихо, не дивлячись на нього. — Мені ніяково питати, але я за чесність. Чому ти… не робиш кроків назустріч?

Він підняв брови — майже невинно. Але очі… очі видали його одразу. Там блиснуло щось тепле, хиже, занадто впевнене.

— Як це не роблю? — його голос був спокійний, навіть трохи насмішкуватий. — Я вже показав тобі чимало своїх хороших сторін. І повір… не всі. У мене ще є, чим тебе завойовувати.

Моє серце зробило зайвий удар. Я відчула, як тепло розливається по обличчю — зрадницьки, неконтрольовано.

Я не знала, що відповісти.

І він це відчув.

Підійшов ближче. Надто близько. Його долоня лягла на мою щоку — повільно, ніби він мав час смакувати цю мить.

— Ти неймовірно гарна, коли ніяковієш… — прошепотів він, дивлячись прямо в очі. — І мене так і тягне частіше доводити тебе до цього стану.

Його пальці ледь відчутно ковзнули вздовж лінії щелепи.

Він нахилився ще ближче. Його подих торкнувся моїх губ — і я раптом забула, як правильно дихати.

— Але знаєш… — його голос став нижчим, глибшим, — мені ще цікавіше побачити, якими вони стають… від іншої напруги.

Між нами залишився міліметр. Не більше.

— Мені здається, той відтінок буде зовсім іншим…

Я відчула, як щось всередині стискається — солодко, небезпечно.

— Ти навіть не уявляєш, — продовжив він уже зовсім тихо, — наскільки мені складно переживати ночі.

Його губи ковзнули вздовж моєї щоки — повільно, майже не торкаючись, але від цього тільки сильніше.

— Я одного разу прийшов до тебе… просто щоб поспати поруч, — його голос ледь вібрував біля вуха. — Думав, зможу втриматися.

Пауза.

— Не зміг.

Його подих став важчим.

— Довелося тікати.

Кінчик язика ледь торкнувся шкіри — коротко, як іскра.

— І не один раз.

Його слова більше не були просто словами. Вони осідали десь глибше — там, де вже починала народжуватися відповідь тіла.

— Я живу в постійній напрузі, — прошепотів він. — І, здається, ти навіть не підозрюєш… наскільки сильно на це впливаєш.

Його відвертість накрила мене хвилею — теплою, густою, такою, що збивала дихання. Я намагалася втриматися, зібрати себе до купи, але марно. Його голос, його близькість, той шепіт біля самих губ — усе це повільно, але невідворотно від’єднувало мене від реальності.

Залишився тільки він.

Його тепло. Його запах. Його присутність, яка заповнювала простір так, що для думок уже не лишалося місця.

Я не витримала. Потягнулася до нього сама — різко, жадібно — і вп’ялася в його губи, вкладаючи в цей поцілунок усе, що накопичилося за цей час: очікування, напругу, цікавість, бажання.

Він відповів одразу. Підхопив мій ритм, мій напір, ніби тільки цього й чекав. Наш поцілунок перестав бути ніжністю — це вже була боротьба, гра на межі, де кожен намагався перехопити контроль, відчути більше, глибше, сильніше.

Євген підняв мене на руки так легко, ніби я нічого не важила, і за кілька кроків опустив на диван у вітальні.

Щойно моя спина торкнулася м’якої поверхні, він раптом зупинився.

Його погляд став уважним. Серйозним.

— Ти впевнена? — тихо запитав він. — Я хотів дати тобі більше часу звикнути до мене.

Я ледь змогла сфокусуватися. Серце билося десь у горлі.

— Я впевнена тільки в одному… — прошепотіла, ковтаючи повітря, — що якщо ти зараз зупинишся… я не зупинюся.

Він усміхнувся — коротко, майже хижо — і стягнув із себе футболку.

Далі все стало повільнішим. Наче час вирішив затриматися разом із нами.

Його дотики були неквапливими, уважними. Він ніби вивчав мене — рухами, губами, теплом долонь. І кожен цей дотик відгукувався всередині, як легкий струм, що розходився по всьому тілу.

Я втрачала відчуття межі — де закінчуюсь я і починається він.

Мені стало мало.

Я сама потягнулася до нього, перехоплюючи ініціативу, направляючи, підлаштовуючи його під свій ритм, під свої відчуття.

І коли ця близькість стала повною, коли я відчула його поруч настільки, наскільки це було можливо, з грудей вирвався глибокий, майже полегшений видих.