Розділ 42.

Він доїв, зібрав чашки й тарілки — легко, без зайвих слів — і пішов мити посуд так невимушено, ніби вже давно знав цю кухню, її ритм, її звички… ніби це було не вперше.
Я лише ковзнула по ньому поглядом — і пішла до дітей, бо вже почулися їхні голоси.
— Мамо-о-о… — пролунало з кімнати, і я поспішила до них.
Попередила, що в нас гість — і цього вистачило, щоб сон миттєво розчинився. Вони, ще трохи розпатлані, але вже з іскрами цікавості в очах, помчали знайомитися.
Євген не розгубився.
Він дістав подарунки — невеличкі, але такі, що влучили точно в дитячу радість.
І вже за кілька хвилин вони тягнули його за руки, залучаючи у свої маленькі, але надзвичайно важливі ігри.
Сміх наповнив дім — живий, дзвінкий, такий, що відразу стирає межі між «своїм» і «чужим».
Коли я взялася готувати їм сніданок, він майже непомітно повернувся до мене.
— Так, командуй, — з легкою усмішкою мовив він. — Розповідай, що робити. Я в твоєму розпорядженні.
Я показувала, пояснювала, іноді навіть занадто детально — ніби тягнула час, ніби намагалася впіймати внутрішню рівновагу.
А він… виконував усе точно, уважно, майже старанно.
І водночас — занадто близько.
Його дотики були легкими, ніби випадковими: передати ложку, дотягнутися за чашкою, обійти позаду…
Але їх було надто багато, щоб списати на випадковість.
І кожен із них залишав по собі тонкий слід — не на шкірі, десь глибше.
Я почала ловити себе на реакціях.
На тому, як напружуються плечі.
Як прискорюється подих.
Як думки на мить губляться.
А він… ніби нічого не помічав.
Або ж навпаки — помічав усе, але вдавав, що це природно.
Що так і має бути.
Він рухався в моєму просторі так вільно, так по-свійськи, ніби ми справді вже давно жили разом.
Ніби ці ранки, ця кухня, ці діти — вже були частиною його життя.
І від цієї природності… ставало ще тривожніше.
— Алінко… — тихо мовив він, і в його голосі з’явилася якась особлива м’якість. — Поруч із тобою мені так добре. Це, мабуть, і є щастя… Ось так — разом готувати, ростити дітей, розходитися вранці по своїх справах і повертатися ввечері додому… один до одного.
Я підняла на нього погляд — уважно, пильно, ніби намагаючись не просто почути, а відчути кожне його слово.
І раптом… уява слухняно підхопила цей образ.
Дім.
Тепло.
Сміх дітей.
Його присутність поруч — тиха, але незамінна.
І я зловила себе на думці, що це майбутнє… не лякає.
Навпаки — воно відгукується десь глибоко всередині, м’яким теплом, тихою радістю, майже вдячністю.
— Євгене… — я зробила невелику паузу, ніби обережно ступаючи по тонкому льоду. — Ти плануєш повернутися в Україну?
Він не відповів відразу.
Лише взяв мою руку — повільно, обережно, ніби перевіряючи, чи дозволено.
— Я планую бути там, де є ти… — сказав він тихіше, дивлячись мені просто в очі. — Там, де ти з дітьми.
Алінко… я більше не хочу жити від тебе на відстані.
Його пальці трохи стиснули мою долоню.
— Виявилося, я вмію працювати звідки завгодно. Програмування… — він ледь усміхнувся. — Мабуть, це частина мене, яка не загубилася.
Тож моє місце — тут. Поруч із тобою… якщо ти дозволиш.
Його слова лягали м’яко, але глибоко.
Бо правда була в тому, що він уже був у моєму житті.
Я впустила його — непомітно для себе, крок за кроком.
Звикла.
Прив’язалася.
І тепер…
— Мені страшно… — зізналася я тихо, не відводячи погляду. — Твоє минуле може одного дня повернутися і забрати тебе.
Але… з іншого боку… — я ледь усміхнулася, трохи беззахисно, — я вже не уявляю свого життя без нашого спілкування.
Між нами зависла тиша — жива, наповнена, майже відчутна.
Він зробив крок ближче.
І поцілував.
Торкнувся — обережно, ніжно, без тиску…
Але в цьому короткому дотику було стільки невисловленого, стільки стриманої пристрасті, що в мене на мить підкосилися коліна.
Світ ніби звузився до цього єдиного моменту.
Він відступив першим.
І я помітила, як важче стало його дихання.
— Я стримуюся… — прошепотів він, ледве усміхнувшись, але в очах спалахнуло щось глибше. — Бо розумію — зараз не час.
Але, Алінко… в мені все настільки живе… настільки сильне…
Він дивився на мене так уважно, ніби намагався розгледіти щось значно більше, ніж просто риси обличчя — ніби під тонкою оболонкою звичного шукав знайоме, майже забуте.
— Таке дивне відчуття… — тихо мовив він. — Ніби я вже це переживав.
Я ледь усміхнулася, намагаючись розрядити напругу, що починала згущуватися між нами.
— Звичайно, що переживав, — відповіла з легкою іронією. — Я сумніваюся, що ти раніше дотримувався целібату.
Він похитав головою, майже нетерпляче.
— Ні… ти не розумієш. Це не про досвід.
Це… ніби пам’ять тіла. Ніби саме такий стан… — він зробив паузу, підбираючи слова, — я вже тримав у своїх обіймах. І це було… важливо.
Я знову усміхнулася, м’якше цього разу, ніби заспокоюючи і його, і себе.
— Може, в тебе просто була дівчина схожої статури, — пожартувала я, знизуючи плечима.
Він не став заперечувати.
Але його погляд… залишився таким самим — зосередженим, трохи заглибленим у себе.
Мої слова його не переконали. Я це відчула без жодних пояснень.