Розділ 41.

Я зробила маленький, майже несміливий крок у його бік.

І вже в наступну секунду він легко підхопив мене на руки, притиснув до себе так міцно, ніби боявся, що я можу зникнути.

Його обійми були теплими, надійними, справжніми.

— Дівчинко моя… — тихо сказав він, притулившись чолом до мого волосся. — Яка ж ти гарна… і затишна.

Він трохи відсторонився, але рук не розтиснув.

І з тією ж м’якою усмішкою запитав:

— Дозволиш зайти?

— Так, звичайно… заходь. — я ледь усміхнулася, ще не до кінця оговтавшись від несподіванки. — Ти чому не попередив?

Він не відповів відразу — лише підхопив мене на руки, легко, ніби я нічого не важила, і переступив зі мною через поріг. І тільки вже в домі обережно поставив на підлогу, не поспішаючи відпускати.

— Тоді б це вже не був сюрприз, — сказав тихіше, дивлячись прямо в очі. — Ти б хвилювалася… як я доїду, чи все добре.

Я дивилася на нього — уважно, майже жадібно, ніби намагалася надолужити всі ті місяці, коли бачила лише рядки повідомлень і чула голос у слухавці.

І досі не могла до кінця повірити: він тут. У моєму домі. У моєму просторі.

— Ходімо на кухню, — озвалася я, трохи повертаючи себе в реальність. — Треба тебе нагодувати.

Він ледь усміхнувся, з тією знайомою лукавинкою, яка, здається, пережила навіть пам’ять.

— Мені б спочатку кави… і душ, — підморгнув. — Або навпаки. Як вирішиш — я підлаштуюся.

Я тихо всміхнулася, відчуваючи, як напруга всередині поступово тане, поступаючись чомусь теплішому, м’якшому.

— Ходімо, проведу тебе до ванної, — мовила спокійніше. — А я тим часом зроблю нам каву.

Він кивнув, і я повела його коридором, відчуваючи, як дивно переплітаються в мені знайомість і новизна.

Коли він зник за дверима, я повернулася на кухню.

Руки самі взялися до справи — вода, кава, щось перекусити… усе відбувалося майже механічно.

А думки… думки вперто поверталися до нього.

Я намагалася морально підготувати себе до цієї зустрічі, до живого діалогу, до його присутності поруч — не в телефоні, не в уяві, а тут, у кількох кроках.

Бо тепер він був іншим.

Візуально — майже незнайомцем.

Його обличчя більше не несло на собі тих слідів болю, тих грубих, болючих ліній, які залишили опіки. Риси стали м’якшими, витонченішими, навіть… благороднішими. Але разом із тим — чужими, ніби намальованими заново.

І тільки погляд…

Погляд залишився тим самим.

Глибоким. Важким.

І небезпечно впізнаваним.

Саме він не давав мені остаточно повірити, що переді мною — нова людина.

Бо в цьому погляді було щось таке, що я вже колись відчувала.

І що, здається, тепер поверталося… разом із ним.

Він зайшов до кухні тихо , але я відчула його погляд вловила його енергетику. 

-Мені здається я міг би вічно спостерігати за тобою, за твоїми плавними але такими вправними рухами. Він стояв обпершись в дверях. Мої внутрішні переживання нагадали мені ситуацію з мого минулого, зустріч з Вадимом. Та я відігнала їх, переключившись на тут і зараз.

— Ти збентежив мене. —  я не контролюючи доторкнулася до своїх почервонілих щік.- Йди давай сідай, будемо снідати.

Він усміхнувся.

—Ти дуже мила з рожевими щічками. Він підійшов надто близько до мене і легенько провів пальцями по щоці. Цей рух був швидким та підняв в мені ще більше збентеження. Я підняла очі і він ніби все зрозумівши, відступив в сів за стіл.

—Я голодний, як вовк. Тож давай свої канапки. 

Я підвинула тарілку ближче до нього і також сіла пити каву.

—Якшо тобі не вистачить, можу швидко зварити тобі каші. 

Він захитав головою.

—Ні, дякую. Цього вистачить. Ти сьогодні ж вдома? Можемо разом провести час, знайти мені житло на декілька днів. Я подивилася на нього, трохи здивовано піднявши брови — запитання вирвалося майже саме собою:

— А чим тебе не влаштовує в мене? У будинку ж є ще дві вільні кімнати…

На мить у його погляді щось змінилося — ніби він хотів сказати більше, ніж дозволив собі. Слова вже майже торкнулися губ… але він лише ковтнув, відвів очі й тихо кивнув, погоджуючись.

— Якщо хочеш відпочити, — м’якше додала я, — я підготую тобі ліжко.

Він знову на мить загубився в собі, а тоді заперечно похитав головою.

— Ні… не хочу відпочивати. — його голос звучав стримано, але впевнено. — Краще допоможу тобі з малечею. Вони ж скоро прокинуться.

Я ледь усміхнулася, ніби знаючи наперед, як усе буде.

— Тоді насолоджуйся поки що тишею ранку. Вона тут — рідкісний гість.