Розділ 40.

А життя тим часом текло своєю звичною течією.
У повсякденності я поводилася так само, як завжди: працювала, поспішала між справами, сміялася з подругою, вкладала дітей спати, вирішувала десятки дрібних турбот, з яких і складаються будні.
З боку все виглядало абсолютно звично.
Спокійно. Передбачувано. Навіть трохи буденно.
І, можливо, будь-кого іншого я могла б легко переконати, що в моєму житті нічого не відбувається. Що все лишилося таким, як і було.
Але тільки не Любаву.
Вона знала мене занадто добре.
Помічала найменші зміни — у погляді, у голосі, у тихому світлі, яке іноді з’являлося в очах саме тоді, коли я про щось мовчала.
І тому я навіть не намагалася довго її обманювати.
Бо від подруги, яка бачить тебе майже наскрізь, правду сховати неможливо.
Вона глянула на мене так уважно, що я зрозуміла: маску байдужості щойно зірвано.
— Та-а-ак, подруго… — протягнула вона, примруживши очі. — Давай розповідай. Хто це засвітив твої очі таким світлом?
Вона нахилилася ближче, наче детектив, який ось-ось викриє змову.
— І навіть не намагайся щось приховувати.
Я зітхнула.
Бо якщо хтось і вмів читати мене без слів — то це була Любава.
І за її поглядом я вже зрозуміла: сьогодні вона налаштована як мінімум на багатосерійний серіал.
— Ну добре… — здалася я. — Я де з ким переписуюся.
Я кинула на неї швидкий погляд і додала:
— До речі, за твоєю ж порадою зареєструвалася на тому сайті.
Це було правдою.
Я й справді зробила це раніше. Навіть кілька разів заходила почитати повідомлення від різних чоловіків — короткі, стандартні, схожі одне на одне.
Але так нікому і не відповіла.
Очі Любави округлилися ще більше — так, ніби вона щойно знайшла золоту жилу.
Я миттєво виставила руку вперед, зупиняючи лавину запитань.
— Стоп. Без паніки. Все ще на початковому етапі. Розповідати особливо нічого.
Любава підозріло примружилася.
— Але ж ти мені розповіси… коли там з’явиться щось цікаве?
Вона поклала долоню на живіт і багатозначно додала:
— Ти ж знаєш… вагітним відмовляти не можна.
Я не втрималася й засміялася.
— Оце так аргумент.
Вона гордо підняла підборіддя.
— Найсильніший із можливих.
І по її хитрій усмішці я вже розуміла: ця історія для неї тільки починається.
Так минав час.
У нього були свої обставини, які раз по раз відкладали нашу зустріч. У мене — свої. Життя, як завжди, розставляло власні пріоритети, і дні непомітно складалися в місяціі.
Але попри відстань ми майже не втрачали зв’язку.
Ми говорили щодня. Писали, слухали голосові, інколи просто мовчали в повідомленнях, знаючи, що по той бік екрану є людина, яка чує. Ми підтримували одне одного, радилися, ділилися всім — від кумедних снів до серйозних рішень, які підкидало життя.
Іноді наші розмови починалися з простого:
Як ти?
А закінчувалися довгими роздумами про те, як правильно вчинити в тій чи іншій ситуації.
Його пам’ять так і не поверталася.
Час від часу з’являлися лише уривки — короткі, нечіткі фрагменти дитинства, якісь розмиті картинки зі снів, обличчя без імен.
І все.
Лікар наполягав не тиснути на пам’ять, не змушувати її працювати силоміць.
— Нехай усе йде своєю чергою, — казав він. — Інколи спогади повертаються тоді, коли людина перестає їх ловити.
Тож як би мені не хотілося швидше дізнатися про нього більше — варіантів не було.
Я просто відклала свої страхи кудись на дальню полицю душі й жила тим, що мала зараз.
Тим, що було між нами.
Того ранку я прокинулася від легкого дзижчання телефону.
Навіть не відкриваючи очей, я вже знала, що це. Його ранкове повідомлення.
Телефон завібрував ще раз.
Я потягнулася рукою до тумбочки, навпомацки знайшла телефон і відкрила повідомлення.
Прочитала.
І вже за секунду різко сіла в ліжку.
Серце зробило глухий удар.
Я перечитала ще раз, не вірячи власним очам.
— Аліночко, відкрий вхідні двері.
У грудях раптом стало так голосно, ніби туди хтось випустив цілий табун думок.
Я швидко провела руками по волоссю, намагаючись хоч трохи його пригладити, і майже бігом кинулася до передпокою.
Кроки луною відбивалися в ранковій тиші квартири.
Я розчинила двері.
І завмерла.
На порозі стояв він.
Євген.
З рюкзаком через плече, трохи втомлений з дороги — і водночас усміхнений так, ніби подолав півсвіту лише заради цієї миті.