Розділ 39.

Так я думала.

І дуже помилялася.

Він писав щодня.

Не іноді, не коли згадає — а вперто, послідовно, мов за внутрішнім розкладом.

Зранку і ввечері.

Спершу ці повідомлення здавалися мені чимось дивним, трохи незручним, навіть зайвим. Та минав час — і я непомітно звикла до них, як звикають до тихих, але постійних звуків у домі: до цокання годинника, до шелесту фіранок від вітру.

Вони стали частиною мого дня.

Ніби маленька позначка у щоденному графіку.

Вечірні повідомлення завжди були довшими. У них Євген розповідав, як минув його день: що вдалося згадати, які процедури проходив, що говорили лікарі, як просувається реабілітація.

А наприкінці кожного повідомлення обов’язково з’являлися побажання:

щоб я добре відпочила, щоб сон був міцним і спокійним.

Спочатку це мене трохи дивувало.

Я навіть ловила себе на думці: звідки він знає, що мій сон давно не назвеш спокійним? Що іноді мене досі будять кошмари — різкі, уривчасті, як уламки старих страхів.

Але згодом я відмахнулася від цих роздумів.

Подивилася на все простіше.

Він знає, що я мама двох малюків. А який сон буває у матерів? Легкий, уривчастий, завжди насторожений, ніби серце навіть уві сні продовжує прислухатися до дитячого подиху.

Тож, мабуть, нічого дивного тут і не було.

Я навіть не помітила того моменту, коли до текстових повідомлень додалися голосові.

Спершу одне. Потім ще.

І якось так природно сталося, що я почала чекати їх так само, як раніше чекала на короткі рядки.

Його голос звучав спокійно, трохи втомлено після процедур, але в ньому завжди була та сама тепла інтонація — ніби він говорив не просто до телефону, а прямо до мене.

І він так непомітно привчив мене до цього, що все стало виглядати цілком природно. Наче так було завжди.

Який би буремний не видався день — зі справами, дитячим сміхом, лікарняною метушнею і тисячею дрібних турбот — увечері я вже знала:

буде той самий тихий момент.

Ніби маленька казка перед сном.

Його незмінне повідомлення.

Це була моя маленька таємниця.

Тиха, майже крихка, мов полум’я свічки в темній кімнаті.

Я не хотіла впускати туди нікого — ні подруг, ні знайомих, ні навіть випадкових розмов. Бо боялася: варто лише комусь торкнутися цього — і розсиплеться та особлива атмосфера, той стан душі, в якому я опинялася щоразу, коли відкривала його повідомлення.

Ці хвилини були тільки мої.

Я вже звикла до того, що іноді він писав: я йому снюся.

Що в його снах ми розмовляємо, гуляємо, сміємося.

Що він прокидається з відчуттям, ніби щойно бачив мене поруч.

І щоразу додавав майже однаково:

Я хотів би тебе побачити.

З часом він став ніби невидимим членом нашої маленької родини.

Тим, кого ніхто не бачив — але чия присутність якимось дивним чином відчувалася.

Мені ставало тепло на душі, коли він згадував моїх крихіток.

Він часто писав про них так, ніби давно їх знає. Описував, як, на його думку, вони граються, як бігають по кімнатах, як будують свої маленькі дитячі змови проти маминого порядку.

Іноді вигадував цілі сценки — як вони щось розливають, ховаються під столом або з серйозними обличчями досліджують світ.

І часом ці його фантазії дивовижно збігалися з реальністю.

Бували моменти, коли я не витримувала й відправляла смайлики, що регочуть.

А одного дня навіть не помітила, як написала першу відповідь.

Так і почалася наша переписка.

Наш онлайн-роман, як я сама іронічно його називала.

Хоча з кожним днем у цій іронії залишалося все менше жарту.

У тих повідомленнях я була більш природною, ніж будь-коли.

Без прикрас. Без захисних фільтрів. Без тієї обережності, якою зазвичай прикриваєш серце.

Я могла написати йому про все:

про думки, що не давали спокою,

про страхи,

про втому,

про невдоволення собою чи життям.

І він приймав це так легко, ніби для нього не існувало “незручних” емоцій.

Він тонко відчував мої настрої.

Іноді достатньо було кількох рядків — і я вже усміхалася, хоча ще хвилину тому хотілося мовчати й ховатися від світу.

Він умів розсмішити.

Умів пошкодувати.

Умів одним реченням повернути мені внутрішню рівновагу.