Розділ 38.

Того ж вечора, коли я вже майже вкладалася спати, на телефон прийшло повідомлення з незнайомого номера.

Екран м’яко засвітився у темряві кімнати. Я відкрила його скоріше з цікавості, ніж з очікуванням — і вже з перших слів зрозуміла, що це Євген.

Повідомлення було стриманим, майже офіційним. Без зайвих слів і без натяків. Він лише написав, що хотів би іноді писати мені — навіть якщо я не відповідатиму. Просто кілька рядків, без жодного тиску, лише прохання дозволити йому цю маленьку присутність у моєму житті.

Я сиділа з телефоном у руках і не знала, що відповісти.

У душі піднявся дивний неспокій — ніби хтось тихо постукав у двері, які я давно замкнула зсередини. Тому я вирішила не поспішати. Просто відклала телефон і дала собі час подумати.

Та вранці на екрані вже чекало наступне повідомлення від нього — коротке побажання гарного дня.

Я лише зітхнула.

День закрутив мене так, як це часто буває: справи, діти, безліч дрібниць, які невблаганно тягнуть за собою годину за годиною. І я так і не написала йому жодної відповіді.

А ввечері з’явилося ще одне повідомлення.

Теж коротке. Спокійне. Майже буденне. Таке, що справді не потребувало ні відповіді, ні пояснень.

І чомусь саме це мене заспокоїло.

Я вирішила, що поговорю з ним уже при зустрічі. Так буде простіше — без слів, які губляться між рядками.

І справді, наступного дня він чекав біля лікарні.

Так само, як і казала Любава.

Щойно я підійшла, він відразу підвівся з лавки.

— Вітаю, Аліно. Радий вас бачити.

Його голос був теплий, але в ньому відчувалася якась нова нотка — стримана, трохи зосереджена.

Він зробив коротку паузу, а потім додав:

— Я хотів сказати… мене сьогодні виписують. Я повертаюся на реабілітацію до Польщі.

Не очікуючи таких слів, я раптом відчула цілий вихор суперечливих почуттів — настільки різних і несподіваних, що навіть не знала, за яке з них зачепитися.

— Справді? — вирвалося в мене. — Ви… вже все згадали? Я… я вітаю вас.

Євген енергійно захитав головою.

— Ні, — сказав він. — Спогади ще не повернулися.

Він на мить замовк, ніби підбираючи слова, а потім додав тихіше:

— Але завдяки вам з’явилася мотивація для інших речей. Для тих процесів, які я довго відкладав.

Його голос став трохи серйознішим.

— Я їду зробити те, від чого раніше вперто відмовлявся. Пластику обличчя.

Я дивилася йому просто в очі.

Його погляд був іншим, ніж раніше. М’якшим. Теплішим. І в ньому було щось дивно знайоме — настільки, що всередині знову ворухнулося те саме відчуття, яке я ніяк не могла пояснити.

Наче я вже бачила ці очі.

Наче вони вже дивилися на мене… колись.

Але де? І коли?

Я так і не змогла знайти відповіді.

Тому лише стримано кивнула.

— Бажаю вам пройти відновлення швидко і успішно, — сказала я рівним голосом. — І, що найголовніше, згадати свою сім’ю.

Я зробила крок назад.

— А тепер вибачте… мене чекають.

Я рушила вперед, намагаючись триматися спокійно і впевнено. Навіть не обертаючись.

Краєм ока я помітила, що він хоче доторкнутися до мене — можливо, взяти за руку, зупинити хоча б на секунду. Але я ледь помітно ухилилася від цього руху, ніби між нами раптом з’явилася невидима межа.

І вже за спиною почула його голос:

— Аліно… я буду писати.

Я зупинилася лише на мить.

— Умови все ті ж.

Я нічого не відповіла.

Просто пішла далі, вирішивши для себе, що з часом йому це набридне. Так буває завжди: спочатку цікавість, потім звичка, а згодом — тиша.

До того ж я добре розуміла: ймовірність того, що до нього повернеться пам’ять, дуже висока.

І коли це станеться, його минуле неминуче забере всю увагу — родина, близькі, люди, які насправді належать його життю.

А я… я залишуся лише коротким епізодом на дорозі до цього повернення.