Розділ 37.

Подруга теж нас не забувала. Заходила часто, майже як додатковий член родини. Але останнім часом тема наших розмов чомусь постійно крутилася довкола однієї й тієї ж персони.

— Алінко, ти знаєш, — почала вона одного разу, з тим хитрим виразом, який ніколи не віщував нічого спокійного, — а цей Євген щодня чекає тебе біля лікарні. Наче на посту стоїть, чесне слово.

Я саме різала овочі для перекусу й на секунду завмерла з ножем у руці. Потім, не повертаючи голови, ніби між іншим запитала:

— І чому ж ти вирішила, що людина мене караулить? Може, в нього просто режим дня такий. Він же військовий в минулому. Там усе за розкладом: у певний час — підйом, у певний — прогулянка.

Любава пирхнула так голосно, що навіть діти в сусідній кімнаті зацікавлено притихли.

— Та він майже цілий день на тій прогулянці! — відмахнулася вона. — Мабуть, боїться тебе пропустити.

Вона зробила паузу, а тоді додала вже значно уважніше:

— Він же, як я розумію, не знає про твою кардинальну зміну графіка?

Я поставила миску з салатом на стіл трохи різкіше, ніж планувала.

— Якщо б йому було потрібно — дізнався б, — спокійно відповіла я.

Краєм ока я помітила, як подруга раптом занервувала. Вона незручно заворушилася на стільці, поправила серветку, потім склянку… коротше, почала метушитися так, як люди роблять, коли щось приховують.

Я повільно підняла брови й мовчки подивилася на неї. Погляд був красномовніший за будь-яке запитання.

Ну? І що ти вже встигла втнути?

Любава підняла руки, ніби захищаючись.

— Не дивись на мене так! — буркнула вона. — Мені його було шкода, ясно? Я з ним поговорила… пояснила ситуацію.

По інтонації я чудово зрозуміла: це тільки вступ.

Я схрестила руки на грудях і спокійно уточнила:

— І це все?..

Любава якось в одночас взялася накладати салат у тарілки. Причому з такою зосередженістю, ніби виконувала надзвичайно відповідальну хірургічну операцію.

А я добре знала цей її жест.

Коли Любава починає надто старанно розкладати їжу — значить, вона нервує. І попереду ще точно буде продовження.

— Ну… я пояснила йому все, — почала Любава і  якось невпевнено зітхнула. — І якось так вийшло… чесно, я й сама не знаю, як… але я дала йому твій номер телефону.

Я так і сіла на стілець від почутого.

— Тобто за якогось незнайомого чоловіка ти переживаєш, а за мене — ні? — повільно сказала я. — Ми ж про нього нічого не знаємо. Хто він насправді? Чи ти думаєш, що військові — всі без винятку хороші люди? Може, він узагалі в минулому злочинець.

Любава пирхнула так, ніби я сказала щось відверто кумедне.

— Ну ти вже й загнула… — відмахнулася вона. — Кому, як не мені, відчувати, хто є хто. Я таких людей надивилася в окупації… з таким другим і третім дном, що іноді їх просто фізично відчуваю. Повір, Євген зовсім інший.

Я зітхнула, трохи остуджуючи власне роздратування.

— Добре. Можливо, я й перегнула. Але ти ж розумієш, що не мала права давати мій номер без мого дозволу.

Любава  взяла мене за руку.

— Вибач… — тихо сказала вона. — Я ж кажу, сама не розумію, як так сталося. Це все гормони. Мені зараз усіх шкода.

Вона зітхнула і додала майже винувато:

— Я ось сьогодні ще одного кота з вулиці забрала… Знову.

Я не стримала усмішки.

— Тут усе стабільно, — сказала я. — І гормони тут ні до чого. Це вже який по рахунку?

Любава трохи гордо відповіла:

— Четвертий.

А потім закотила очі.

— Степан каже, що теж піде на вулицю жити. Мовляв, може тоді я і над ним змилуюся та заберу його додому. А то коти, каже, щасливіші за нього. Вони — мої, а він, бачте, незрозуміло чий.

Я засміялася.

— Ну що я скажу… тут я підтримаю друга.

Вона вже набрала повітря, щоб обуритися, але я  підняла долоню.

— Я все ще зла на тебе за самоуправство. Тому тимчасово граю за його команду.

Я трохи помовчала, а потім уже серйозніше додала:

— Але якщо без жартів… скажи чесно: ти й досі не впевнена у Степані? Чому не даєш згоди на його пропозиції?

Любава опустила погляд.

— Я впевнена в ньому, — тихо сказала вона. — І саме тому це ще страшніше.

Вона провела пальцем по краю тарілки, ніби збираючись із думками.

— Коли так глибоко впускаєш людину у своє життя… тоді значно болючіше її втрачати.

Я відчула, як у грудях щось стиснулося. Очі раптом зрадницьки наповнилися сльозами.

— Так, боляче, — сказала я тихо. — Дуже.