Розділ 36.

Я помітила, як Любава спершу ледь напружилася, ніби готова була відповісти з властивим їй запалом.

Та вже за мить вираз її обличчя змінився.

Вона миттєво розквітла усмішкою, підлетіла до Степана і майже защебетала:

— Коханий, ну що ти відразу так серйозно! Твій запал тут зовсім ні до чого.

Вона легенько торкнулася його руки.

— Я ж лише хочу, щоб наша Алінка отримувала правильні знаки уваги.

Степан уважно оглянув нас усіх по черзі, намагаючись зрозуміти, про що саме зараз говорить Любава. Його погляд був трохи насторожений, трохи розгублений.

Та Любава не дала ситуації розгорнутися.

Вона миттєво взяла його під руку і, майже непомітно відводячи вбік, щось швидко зашепотіла йому на вухо. Її голос був тихий, але інтонація — та сама, знайома: впевнена, трохи пустотлива, наче вона вже знає, як розрядити будь-яку напругу.

— Бойова у вас подруга, — прокоментував Євген, проводжаючи їх поглядом.

Я ледь усміхнулася.

— Так, вона в мене така. Може багатьох за пояс заткнути.

Я на мить помовчала, а тоді додала вже трохи серйозніше:

— І ви не дуже зважайте на її слова. Любава інколи любить перебільшувати.

Я кивнула на коробки, які все ще тримала в руках.

— А за подарунки дякую. Справді дякую. Але не варто було.

Євген подивився на мене так уважно, що мені на мить стало ніяково.

Його погляд був глибокий, майже пронизливий — ніби він намагався побачити щось більше, ніж я дозволяла показати.

— Чому ж не варто? — тихо сказав він. — Любава сказала правду.

У мене перехопило подих.

Слова, які я могла б відповісти, раптом ніби розсипалися десь дорогою до губ. Я просто стояла, дивлячись на нього, і не могла знайти жодної безпечної фрази, за яку можна було б сховатися.

Між нами на кілька секунд повисла мовчанка.

Потім я лише тихо сказала:

— Всього доброго.

І швидко рушила геть.

Я навіть не обернулася.

Десь позаду він окликнув мене, але я зробила вигляд, що не почула. Не тому, що не хотіла — просто не знала, що могла б сказати у відповідь.

Бо правда була надто очевидною.

Я бачила: я справді йому сподобалася.

І, мабуть, будь-яка інша жінка на моєму місці дозволила б собі хоча б трохи замислитися над цим.

Але я… давно відучила себе думати про власні почуття.

Колись я просто відсунула їх убік — як речі, що більше не потрібні. Так було легше. Надійніше. Безпечніше.

Тож і цього разу я вдалася до давно відпрацьованої техніки — просто переключилася на інші справи. А справ, як на зло, саме тоді й побільшало.

На деякий час я залишилася без допомоги сусідки, тож довелося швидко перекроїти власний графік. Операції я перенесла на інший день — підлаштувала їх під приїзд тата, щоб у мене була можливість бодай трохи видихнути.

Тож наступні кілька днів я майже повністю присвятила своїм крихіткам.

Не скажу, що ми сиділи вдома, мов у фортеці. Наше маленьке життя було доволі жвавим: майже щодня до нас навідувався Степан.

То на каву заскочить — “буквально на хвилинку”, яка загадковим чином розтягувалася на пів години.

То зустріне нас на прогулянці, щоб разом подихати свіжим повітрям.

Одного разу, коли діти зосереджено досліджували гойдалку, а я нарешті змогла сісти на лавку, Степан зітхнув із задоволеним виглядом і сказав:

— Знаєш, Алінко… я від них заряджаюся енергією.

Він кивнув на дітей, які саме намагалися з’ясувати, чи можна одночасно і сидіти на гойдалці, і стояти на ній.

— Та якщо чесно, — додав він трохи тихіше, — ще й тренуюся.

Я лукаво підняла брову.

— То що… все ж чекаєте на дитину? Можна вже тихенько вас вітати?

Степан усміхнувся так широко й щиро, що відповідь була очевидна навіть без слів.

— Любава ще не була в лікаря, — сказав він, — але ми майже впевнені. Ті перепади настрою… і ранкові пригоди біля умивальника… дуже переконливі докази.

Я підняла палець догори, як сувора викладачка на лекції.

— Тоді слухай уважно мою професійну пораду.

Він насторожився.

— Давай швиденько оформлюйте шлюб. Не варто тягнути.

Я хитро усміхнулася.

— Бо ти ж знаєш нашу Любаву. Її характер — як хороше домашнє тісто: чим довше стоїть, тим більше підходить. І м’якшим він точно не стане.

Степан пирхнув.

— Може так упертися, — продовжила я, — що дитина народиться раніше, ніж ви дійдете до РАЦСу. А ти ж цього не хочеш, правда?