Розділ 34.

Я ще кілька секунд дивилася, намагаючись осмислити цю картину. Вона здавалася трохи нереальною — наче сцена з якогось тихого сімейного фільму, де ролі розподілені долею без попередження.

Не роздумуючи більше ні секунди, я швидко вийшла на вулицю й попрямувала до них.

Чим ближче підходила, тим тихішими ставали мої кроки, ніби боялася ненароком порушити той крихкий спокій, у якому спали діти.

Зрівнявшись із ним, я нахилилася трохи ближче і майже пошепки сказала:

— Євгене… вітаю. І дуже вам дякую за допомогу.

Я усміхнулася — щиро, з тією вдячністю, яка народжується, коли тебе рятують у найпростішій, але такій важливій справі.

— Ви сьогодні буквально виручили всіх нас.

Він підняв на мене погляд. У його очах було щось тепле й тихе, зовсім не схоже на ту холодну напруженість, яку я помічала раніше.

— Аліно, не дякуйте, — відповів він так само тихо, щоб не розбудити дітей. — Це найменше, що я можу для вас зробити.

Я здивовано підняла брови, не зовсім розуміючи, куди веде ця думка.

— Ви за операцію так мені дякуєте? — тихо мовила я. — Це ж моя робота. Не варто настільки її переоцінювати.

Євген не відповів. Лише на кілька секунд відвів погляд кудись у далечінь лікарняного подвір’я, де легкий вітер ворушив крони старих дерев. Здавалося, він щось вирішує для себе, підбирає слова, які не так просто вимовити вголос.

Потім він знову подивився на мене.

— Знаєте, чому я досі тут? Чому мені дозволили займати палату довше, ніж це передбачено…— тихо запитав він.

Я похитала головою.

— Чому ж?

Він повільно повів коляску вперед, ніби цей спокійний рух допомагав зібрати думки.

— Тому що після нашої з вами зустрічі… — його голос став ще тихішим, — мені вперше почало щось згадуватися.

Я мимоволі насторожилася.

— Моє дитинство, — сказав він, ніби сам дивувався цим словам. — Якісь уривки… запахи, голоси… обличчя. Наче крізь туман. Але вони є.

На його губах з’явилася ледь помітна усмішка — трохи розгублена, трохи світла, як у людини, яка раптом знаходить загублену стежку.

— Мій лікар вирішив, що це добрий знак. Тому він домовився з вашим головним, щоб я ще побув тут… у цій атмосфері. Каже, іноді пам’ять повертається через відчуття: через звуки, запахи, звичні сцени життя поруч.

Я слухала його і відчувала, як у грудях розливається тепле здивування.

Я навіть не підозрювала, що могла стати каталізатором таких змін у чиємусь житті.

— Я щиро рада це чути, — відповіла я м’яко. — Справді рада.

Трохи помовчавши, я додала, уже з більшою теплотою:

— Можливо, вас зараз шукають. Рідні… дружина, діти… батьки, зрештою.

Я усміхнулася, намагаючись уявити цю мить.

— Десь є люди, для яких ваше ім’я — не просто звук, а цілий всесвіт. І, можливо, вони щодня прокидаються з надією, що колись ви знову з’явитеся на порозі їхнього життя.

Він повільно похитав головою.

— Аліно… я не буду їх розшукувати, навіть якщо все згадаю.

Ці слова прозвучали тихо, але в них було стільки оголеного болю, що він ніби на мить став відчутним у повітрі між нами.

— Я вже не той, яким вони мене пам’ятають, — продовжив він після короткої паузи.

Євген обережно провів рукою по щокі, наче сам собі нагадував про те, що змінилося.

— Ви ж самі бачите… скільки опіків у мене. Обличчя постраждало не менше за тіло. Так, операції трохи виправили ситуацію, лікарі справді зробили неможливе… але вони й самі кажуть, що травм було надто багато. І не лише шкіра.

Його усмішка вийшла гіркуватою.

— Тож я майже впевнений: я мало схожий на того чоловіка, яким був колись.

Я слухала його і чудово розуміла, звідки народжуються такі страхи. Людина, яка втратила не лише пам’ять, а й власне обличчя, мимоволі починає сумніватися — чи має вона право повертатися у чиєсь життя.

Та водночас у мені жила зовсім інша думка.

Бо ж рідних люблять не за правильний овал обличчя і не за відсутність шрамів. Рідних люблять цілком — із голосом, поглядом, звичками, із тією невидимою ниткою, що поєднує людей сильніше за будь-яку зовнішність.

Але хто я, зрештою, щоб нав’язувати йому свої переконання?

Я лише тихо сказала:

— Це справді непростий вибір. Мабуть, один із тих, що не мають легких відповідей. Але… спершу все ж потрібно пригадати.

Він раптом зупинився.

Коляска легенько похитнулася і знову завмерла.

Євген кілька секунд мовчав, ніби прислухаючись до власних думок, а потім подивився на мене з якоюсь новою, уважною зосередженістю.

— Знаєте, що мене дивує? — тихо промовив він, підбираючи слова.