Розділ 33.

Ранок понеділка почався не з кави, а з дзвінка Любави. Телефон завібрував так наполегливо, ніби знав: розмова буде стратегічною.
— Привіт… — голос у слухавці був обережний, майже винуватий. — Ти на мене не дуже сердишся, що я замовчала про свої стосунки зі Степаном?
Я всміхнулася, ще не встигнувши остаточно прокинутися.
— Тобі за якою бальною системою розповісти? — повчально поцікавилася я. — Десятибальною чи одразу стобальною? Бо я можу шокувати цифрами.
— Алінко, ну вибач, вибач, — затараторила вона. — Степан казав, що ти тільки рада будеш, але я не була впевнена, що в нас усе серйозно. Думала, як швидко розгорілося — так само швидко й згасне. Ти ж знаєш, які ми емоційні, коли поряд… Не сердься, добре?
Я тихо зітхнула — не від образи, а від того, що подруга все ще намагалася захищатися там, де ніхто не нападав.
— Та припини, — м’якше відповіла я. — Я не серджуся. Навпаки, я щаслива за вас. Нарешті ви свою вибухову енергію спрямували в конструктивне русло, а не в чергову словесну перестрілку.
— Ти — найкраща, — зворушено видихнула вона. — Я дуже ціную нашу дружбу. Обіцяю — більше жодних таємниць.
І от тут у мене всередині щось хижацьки заворушилося. Мені аж захотілося потерти долоні — в передчутті.
— Це прекрасно, — урочисто мовила я. — Тоді, як на духу, відповідай.
Я зробила паузу, щоб ефект був сильнішим.
— Який термін? І чи була ти вже в лікаря?
У слухавці повисла тиша — густа, напружена, майже комічна.
І я могла поклястися: десь по той бік дроту Любава зараз стоїть із розкритим ротом, намагаючись зрозуміти, як саме виправдатися.
— Ні, ще не була, — зітхнула Любава так, ніби я щойно запитала про захист дисертації, а не про звичайний візит до лікаря. — Ти ж сама знаєш, у нас у лікарні один-єдиний гінеколог. 
Я фиркнула.
— Головне ти не затягуй, добре? — я вклала в голос удавану суворість старшої сестри. — Мені ж кортить дізнатися, що за жеребчик твій Степанов.
Я не втрималася і розсміялася, уявивши її обличчя.
— Алінко! — пирхнула Любава, але в її голосі бриніло щастя. — От підловила! Я ж знала, що ти це згадаєш.
— А як інакше? — театрально обурилася я. — Ти сама ввела цю термінологію в наш жіночий обіг. Тепер користуйся наслідками.
Тільки я відклала телефон і дозволила собі кілька секунд тиші, як він знову завібрував — настирливо, діловито, без жодної поваги до ранкової ідилії.
Я глянула на екран.
З роботи.
— Аліно Дмитрівно, ви б змогли сьогодні вийти асистувати? — пролунав знайомий голос чергової медсестри.
Я на мить замислилася, машинально переводячи погляд на дитячу кімнату.
— Добре, — відповіла я. — Домовлюся з сусідкою, щоб посиділа з дітьми.
На тому боці лінії стало тихіше. Хтось ніяково відкашлявся, ніби слова, які мали прозвучати далі, потребували особливої обережності.
— Справа в тому… — почала медсестра. — Що саме її ви й оперуватимете. Вона поступила до нас сьогодні вранці.
Я на секунду заплющила очі.
— Ну тоді шукайте когось іншого, — спокійно сказала я. — Я зараз просто не маю з ким залишити дітей.
У слухавці почувся приглушений шурхіт, тихі репліки — медсестра, схоже, порадилася з кимось поруч. Потім її голос знову повернувся до мене, уже впевненіший.
— Їдьте з дітьми в лікарню. Тут хтось із колективу пригледить. Не хвилюйтеся, ми впораємося.
Я на мить вагалася, але добре знала: коли в операційній чекають на тебе — зволікати не можна.
— Гаразд, — зітхнула я. — Тоді збираємося.
Ми швидко спакували все необхідне: дитячі перекуси, улюблену іграшку, запасний одяг, пляшечки — цілу маленьку експедицію, без якої виїзд із дому з дітьми перетворюється на справжній квест.
Колеги зустріли нас тепло й буденно — так, ніби маленькі відвідувачі були звичною частиною лікарняного ритму. Дітей відразу взяла під опіку одна з медсестричок, а мене — операційна.
Час у хірургії завжди поводиться дивно: то стискається в одну напружену мить, то розтягується в безкінечність.
Кілька разів мені передавали короткі новини:
— З дітьми все добре.
— Поїли.
— Уже на прогулянці.
І кожного разу десь глибоко всередині мене відпускала маленька туга пружина тривоги.
Коли я нарешті звільнилася і вийшла з операційної, першою моєю думкою були діти. Знайшовши поглядом медсестричку, я запитала:
— Скажіть, будь ласка, де моя малеча?
Вона усміхнулася тією спокійною усмішкою людини, яка знає щось приємне, і, легенько кивнувши у бік вікна, тихо пояснила:
— Вони трішки капризували… ну, знаєте, як це буває з такими малими дослідниками. Тож один із наших пацієнтів запропонував посадити їх у коляску й покатати. Ми так і зробили. А коли діти заснули, він сказав, що може трохи погуляти з ними й сам пригляне. Мене ж відпустив повернутися до своїх справ.
Я підійшла до вікна.
І на мить просто завмерла.
Серед лікарняного подвір’я, під м’яким післяобіднім сонцем, повільно ходив чоловік, легко погойдуючи коляску. Двоє маленьких сонних клубочків мирно спали, а він, схиливши голову, ніби оберігав їхній сон.
Із усіх людей.
Із десятків пацієнтів.
Саме він.
Євген.