Розділ 32.

В машині, коли діти вже щось жваво обговорювали на задньому сидінні, а місто повільно ковзало повз вікна, Степан, уважно спостерігаючи за мною, тихо запитав:

— Алінко… а це хто?

У його голосі не було ревнощів — радше насторожена уважність людини, яка звикла помічати дрібниці.

— Це мій пацієнт, — відповіла я, відкинувшись на спинку сидіння. — Може, чув — із польської делегації.

— Та невже? — він скоса глянув на мене. — Бо він їв тебе очима так, ніби ти його власність.

Я мимоволі засміялася. Сміх вийшов легкий, навіть трохи недоречний — як спосіб розчинити напругу.

— Друже, ну й фантазія в тебе, — похитала я головою. — Ми бачилися вдруге в житті. До того ж у нього амнезія. Просто… погляд у нього важкий.

Я замовкла на мить, дивлячись у вікно.

Важкий — це було найзручніше слово. У ньому можна було сховати і тугу, і розгубленість, і ту дивну наполегливість, від якої всередині ставало неспокійно.

— Добре, сперечатися не буду. Їдемо в парк? — легко підкинув Степан, заводячи двигун.

Я глянула в дзеркало заднього виду — і серце одразу змінило тон. Дві маленькі голови вже похилилися набік, вії тремтіли, а пальчики ще тримали невидимі “весла” у своїх снах.

Я усміхнулася, притишивши голос, ніби вони могли почути навіть думки.

— Додому. Малеча вже втомилася і дрімає. Наш парк сьогодні переноситься у формат горизонтальний.

Степан глянув у дзеркало й кивнув з тією особливою ніжністю, яка з’являється лише тоді, коли дивишся на сплячих дітей.

Він допоміг мені занести їх додому — обережно, майже урочисто, ніби ми переносили крихкі скарби. Поліну — на руки, Іллю — притиснувши до плеча. Діти навіть не прокинулися, лише щось сонно пробурмотіли, коли я вкладала їх у ліжечка.

У кімнаті стало тихо. Та сама рідкісна тиша, яка не порожня, а наповнена теплом.

Ми вийшли на кухню.

— Пообідаєш зі мною? — запитала я, спираючись на стільницю.

Степан знітився. І це було так несподівано, що я ледь стримала усмішку.

— Ні, красуне, — протягнув він із театральною серйозністю. — Обід мене чекає в іншому місці. Якщо я навіть перекушу тут, переб’ю апетит… і мені за це ще й влетить. Причому без права на апеляцію.

Я примружилася.

— Ого. Я бачу, дисципліна там сувора.

Мені набридли ці партизанські ігри в “я нічого не помічаю”. Тож, не знімаючи усмішки, прямо запитала:

— Від Любави влетить? Вона може.

Степан так здивовано зиркнув на мене, ніби я щойно вгадала пароль до його банківської картки.

А потім розсміявся — щиро, голосно, по-дитячому.

— Давно ти знаєш? — похитав він головою. — Видно, з нас ніякі шифровщики.

— Якщо я скажу, що знала ще до того, як у вас усе “сталося”, це буде виглядати дуже нахабно? — невинно поцікавилася я.

— Аж ніяк, — він крокнув ближче й обійняв мене. — Ти в нас мудра. І прониклива. І взагалі — ходячий детектор прихованих почуттів.

— Звучить, як нова професія, — пробурмотіла я в його плече. — Можу брати оплату консультаціями.

Він усміхнувся, не відпускаючи.

— То що, я можу поділитися з Любавою, що ти знаєш, чи хочеш і її застати в розпалі?

Я вибралася з його обіймів, ледь посміхаючись — так, ніби саме розглядала варіанти стратегічного наступу.

— Звісно, спокусливо було б побачити її в легкому розпачі, — протягнула я, удавано замислившись. — Але їй зараз потрібні зовсім інші вібрації. Спокійні, теплі, перспективні.

Я примружилася й лукаво додала:

— Я ж сподіваюся, ти працюєш над тим, щоб якомога швидше перейти в категорію “батьки”?

Степан змінився в обличчі. У погляді з’явилося щось нове — світле, майже юнацьке.

— Працюю, — натхненно, майже пошепки відповів він. — Чекаємо результату.

Я навіть кліпнула.

— Ого… навіть так? — усмішка сама розлилася по обличчю. — Вітаю. Хай усе вийде. Я за вас щаслива. По-справжньому.

Він подивився на мене з тією відкритістю, яку не підробиш.

— Я знаю. Сам за нас безмежно щасливий. Бувай, я вже побіжу.

І він пішов — легко, ніби за спиною виросли крила.