Розділ 31.

У понеділок ми з дітьми вирішили прогулятися. Весна вже обережно вступала у свої права, повітря пахло вологою землею й чимось новим — ніби світ теж збирався почати з чистої сторінки.

І саме тоді ми зустріли Степана.

— О, карапузи, привіт! — вигукнув він, широко розкинувши руки.

Діти, не змовляючись, кинулися до нього й миттю окупували його обійми — кожен по плечу. Степан засміявся, намагаючись втримати обох одразу.

— Алінко, ти ж розумієш — тепер вони мене не відпустять. Давай заїдемо в лікарню? Мені потрібно дещо вирішити з головним, а потім разом прогуляємося.

Я глянула на дітей, які вже влаштувалися на ньому, як на персональному атракціоні.

— Добре, давай. Я не проти.

Ми всадили їх у машину. Степан ще з їхнього народження возив у салоні дитячі сидіння — наче передбачав, що колись стане для них кимось більшим, ніж просто знайомим. У цій його передбачливості було щось зворушливо-надійне.

І ми поїхали до лікарні — легко, з дитячим щебетом на задньому сидінні й якоюсь дивною внутрішньою рівновагою.

— Степане, ми погуляємо на вулиці, поки ти вирішуватимеш свої справи, — сказала я, коли він припаркувався.

Він кивнув і зник за скляними дверима.

А ми з дітьми рушили досліджувати територію. І якщо ви думаєте, що лавки — це просто лавки, то ви, мабуть, забули, що таке гуляти з дітьми віком півтора року.

У цьому ніжному, але напрочуд рішучому віці лавка — це не предмет меблів, а подія. Це виклик, кинутий світові маленькими долоньками. Це об’єкт стратегічної важливості, який потрібно неодмінно обстукати, обмацати, перевірити на міцність лобом — і, звісно ж, спробувати на смак, поки мама встигає сказати своє запізніле “не можна”.

А ще під лавкою, як правило, ховаються безцінні скарби всіх часів і народів: засушений листочок, загадковий камінчик, папірець невідомого походження або щось значно страшніше, що маленька ручка встигає підняти з переможним виглядом дослідника. І тоді мама демонструє чудеса блискавичної дипломатії та конфіскації.

Я відчула той погляд раніше, ніж побачила його. Наче тонка крижана нитка торкнулася потилиці. Обернулася — і все стало на свої місця.

Євген.

Він стояв трохи осторонь, але дивився так, що між нами не лишалося повітря. У його погляді було стільки туги, що вона майже мала вагу — важка, глибока, задушлива. Від неї холод пробіг по шкірі, а подих на мить збився.

— Привіт… Вам уже дозволили прогулянки? — запитала я рівним тоном, ніби мова йшла про погоду.

Він лише кивнув. Погляду від дітей не відвів. Наче боявся моргнути.

— Вони такі непосидючі… — тихо мовив він. — Як ви за ними встигаєте?

Я відвернулася, даючи собі можливість сховатися за звичною роллю мами-спостерігачки. Діти саме намагалися перетворити лавку на чергову експедицію.

— Звикла, — відповіла я спокійно. — Я намагаюся наперед прораховувати, що їх зацікавить і як вони діятимуть. Те, що вони вже досліджували, більше не викликає інтересу. Світ у них оновлюється щодня.

Я всміхнулася, спостерігаючи, як Поліна командує братом.

— До того ж, достатньо тримати в полі зору Поліну. Вона — заводила. Якщо вона вирішить, що лавка — це корабель, Ілля вже гребе веслами.

Я не розуміла, чому розповідаю йому це. Чому дозволяю йому слухати такі прості, такі особисті подробиці мого життя. Але він підійшов ближче — обережно, ніби боявся злякати, — і слухав уважно, не перебиваючи.

— А сина як звати? — спитав він.

У цій фразі було щось, що різонуло. Ледь помітно, але достатньо.

— Мого сина, — наголосила я, — звати Ілля.

Слова вийшли гостріші, ніж я планувала. Та мені було важливо окреслити межу. Поставити невидиму риску між “просто цікавістю” і тим, куди я не дозволю заходити.

Я почала шукати привід — нову гру, новий об’єкт для дитячих досліджень, будь-що, аби м’яко відійти.

І саме тоді, як за сценарієм, з’явився Степан.

— Гей, карапузи! — вигукнув він. — Я цілком і повністю у вашому розпорядженні!

І світ ніби відразу змінив тональність.

Діти, почувши його голос, миттю розвернулися й рушили назустріч — швидко, як дозволяли їхні маленькі ніжки. Степан присів навпочіпки, розкривши руки, чекаючи, поки вони до нього докрокують.

Вони були кумедні до неможливості — серйозні, зосереджені, щось лопотіли по-своєму, захлинаючись словами. Мабуть, звітували про відкриття нових територій і стратегічне значення третьої лавки від входу.

Степан уважно слухав, киваючи так, ніби йшлося про наукову конференцію.

Я так заворожено спостерігала за цією сценою, що геть забула про Євгена. Світ звузився до трьох постатей і їхнього теплого, майже домашнього кола.

І лише коли я рушила до них, щоб перехопити дітей перед новим ривком у невідомість, я раптом відчула легкий дотик до ліктя.

Я здригнулася.