Розділ 30.

До кінця тижня лікарня жила без моєї присутності. Я не з’являлася в її коридорах, не вдихала знайомий запах антисептика, не ловила на собі стомлені, але вдячні погляди пацієнтів. Лише телефон періодично нагадував, що я все ще частина цього механізму — короткі розмови, уточнення, рішення. Сухо, чітко, професійно. І водночас — дивно відсторонено.

І от коли Любава знову навідалася до мене, разом із нею, як завжди, переступили поріг новини. А де новини — там і плітки. Лікарня без пліток — як операційна без світла: формально можливо, але працювати незручно.

Вона ще не встигла як слід зняти пальто, як у її очах уже загорівся знайомий блиск.

— Алінко, я тобі кажу, не простий цей польський пацієнт, — почала вона з таким виразом, ніби щойно викрила міжнародну змову. — Домовитися з нашим головним і залишитися в лікарні після операції — це тобі не “хухри-мухри”.

— Та що дивного? — знизала я плечима. — Куди б його виписали? На вокзал із перев’язкою? Йому ж ще до Польщі якось дістатися треба.

Любава зосереджено й навіть трохи агресивно перемішувала салат, наче намагалася видобути з нього правду.

— Не знаю… — протягнула вона. — А мені все одно здається, що там є якась таємниця. Надто вже він… правильний.

Я примружилася й чемно всміхнулася.

— Любава, твоє “мені здається” для мене не новина. Для тебе всі чоловіки або з подвійним дном, або з потрійною бухгалтерією.

Вона зиркнула на мене так, ніби я щойно знецінила цілу наукову школу.

— Я, між іншим, маю життєвий досвід, — гордо мовила вона. — І він підказує мені: якщо чоловік занадто мовчазний — значить щось приховує.

— А якщо мовчазний і красивий? — підкинула я.

— Тоді точно небезпечний, — без вагань відрубала вона. — Для жіночої психіки.

Я засміялася.

— Поживемо — подивимося, — філософськи підсумувала Любава й раптом, ніби між іншим, додала: — До речі… я все ж ходила на оглядини.

І продовжила різати зелень так, ніби щойно повідомила про зміну погоди.

Я мовчала. За час дружби я вивчила її манеру: кинути фразу — й зависнути. Витримати паузу. Дати інтригу настоятися, як добрий бульйон. Тож я великодушно дозволила їй насолодитися моментом.

— Ну? — зрештою ліниво поцікавилася я. — Світ зійшов із орбіти?

Вона підняла на мене очі, сповнені театральної значущості.

— Скажу я тобі… такий породистий жеребчик, — урочисто мовила вона. — Хоча й трохи скалічений.

Я лише усміхнулася. Це був її найвищий комплімент. Якщо чоловік у Любавиній класифікації отримував звання “породистий жеребчик” — значить, шанси в нього були серйозні.

Ми справді провели день так, ніби намагалися вмістити в нього цілий маленький всесвіт. Малеча після обіду й солодкого денного сну прокинулася з таким запасом енергії, що нам із Любавою залишалося лише встигати підхоплювати їхні ідеї, іграшки й самих дітей. Дім гудів сміхом, тупотінням і безперервними “мамо, дивись!”.

Тож ближче до вечора ми всі — змучені, розпатлані, але щасливі — мріяли лише про одне: тишу, ковдру й глибокий сон без жодних нічних пригод.

Любава планувала залишитися в нас, уже навіть розклала свої речі, як раптом її телефон коротко дзенькнув. Вона прочитала повідомлення — і ніби перемкнулася. Плечі напружилися, рухи стали швидшими, погляд — зосередженим.

— Тобі що, терміновий виклик? — невинно поцікавилася я, спостерігаючи, як вона поспіхом складає сумку.

Вона щось бурмотіла про “справи”, але я не втрималася:

— Любава, що сталося? Хтось народжує? Чи, може, в тебе самої завівся жеребчик, а ти приховуєш?

Останнє запитання влучило точно в ціль. На її обличчі промайнув цілий спектр емоцій — від обурення до розпачу, а тоді й до викритої таємниці. Мені навіть не потрібні були пояснення.

— Нічого я від тебе не приховую, — занадто швидко відповіла вона. — Є дехто, кому зараз потрібна моя увага. Не більше.

Я багатозначно протягнула:

— А-а-а… Ну, якщо так, мати Терезо, тоді їдь. Не смію відбирати твій дорогоцінний час у стражденних.

— Ти нестерпна, — кинула вона, але кутики її губ зрадницьки піднялися.

Я лише підморгнула. Дружба — це ще й право трохи познущатися, коли бачиш, що серце подруги починає битися частіше.