Розділ 29.

На частку секунди я розгубилася — рідкісна розкіш для хірурга.

Тож, аби не видати цього, одразу сховалася за звичну броню професійності й рівним тоном мовила:

— Вітаю. Я лікар Аліна Дмитрівна. Саме я вас оперувала. Як ви себе почуваєте?

Він мовчав, не відводячи від мене погляду — уважного, майже дослідницького, ніби намагався прочитати щось між рисами мого обличчя. У тій тиші було більше запитань, ніж у будь-яких словах.

— Ви мене чуєте? З вами все гаразд?

Чоловік ледь здригнувся, наче повернувся з далекої думки.

— Так… дякую, зі мною все добре, лікарю. Перепрошую, що так пильно дивився. У вашому обличчі є щось знайоме. А ви ж знаєте… амнезія інколи грається з пам’яттю у дивні ігри.

— Не варто вибачатися, — м’яко відповіла я. — Це цілком природно. То як ваше самопочуття?

Кутики його вуст ледь піднялися — не усмішка навіть, а її тінь.

— Завдяки вашим старанням значно краще, ніж було.

Я ступила ближче й обережно відгорнула простирадло. Рухи були звичними, точними, майже медитативними — так працюють руки, коли досвід уже давно випереджає думки. Шов виглядав добре, загоєння йшло саме так, як і мало.

Та поки я оглядала рану й виконувала необхідні маніпуляції, мене не полишало дивне відчуття: здавалося, він ледь помітно принюхується, ніби намагається вловити не запах навіть — а присутність. Це було трохи незвично, проте я швидко знайшла раціональне пояснення. Після таких травм поведінка часто змінюється — тіло й свідомість ще тільки вчаться жити наново.

— Тут усе виглядає дуже добре, — підсумувала я, випроставшись. — Видужуйте.

Я вже торкнулася ручки дверей, коли за спиною пролунав його голос — тихий, але напрочуд теплий:

— Лікарю… а коли ви ще до мене прийдете?

У цьому запитанні було щось більше, ніж проста цікавість пацієнта. Я обернулася впівоберта — рівно настільки, щоб залишитися в межах професійної стриманості — й відповіла спокійно та ввічливо:

— Гадаю, це наша остання зустріч. Я працюю лише кілька днів на тиждень, виконую переважно заплановані операції. У мене маленькі діти, тож ваш випадок був радше винятком із правил.

Я вийшла з палати й лише тоді дозволила собі глибоко вдихнути — так, ніби щойно виринула з води. Груди повільно наповнилися повітрям, а напруга, яку я навіть не відразу усвідомила, почала відступати. Усе ж він мене бентежив. У його присутності було щось важке й водночас притягальне — енергетика, яку я не могла ні розтлумачити, ні раціонально пояснити. Тривога без причини. Або причина, яку моя пам’ять ще не наважувалася підсвітити.

Образ незнайомця вперто не полишав моїх думок, наче тінь, що тихо йде слідом. Тож, не спромігшись відмахнутися від цього відчуття, я попрямувала до Любави — єдиної людини в лікарні, якій могла без зайвих пояснень довірити навіть найірраціональніші передчуття.

— Розумієш, це щось зовсім незбагненне… — почала я, притулившись плечем до одвірка її кабінету. — Щось таке, чому не знаходжу слів. Але він мене зачепив. Наче торкнувся струни, про існування якої й не підозрювала.

Любава підвела брови, і в її очах одразу спалахнув добре знайомий вогник професійної — і суто жіночої — цікавості.

— Ого… Тепер і мені кортить глянути, що там за екземпляр такий, — протягнула вона з удаваною серйозністю. — Може, переплутати палати?

Це прозвучало настільки комічно, з огляду на її спеціальність, що ми водночас пирхнули й розсміялися. Сміх легко покотився коридором, відбившись від холодних стін і раптом зробивши цей стерильний простір теплішим.

— Ага, — підхопила я, витираючи куточки очей, — переплутай ще й пацієнта. Виклич його на огляд… для повної достовірності експерименту.

— Ну знаєш, — крізь сміх ледве вимовила вона, — амнезія навряд чи настільки глибока, щоб він не зрозуміє: чоловіків зазвичай не оглядають у такому кріслі.

Ми знову зайшлися сміхом — тим щирим, трохи дитячим, після якого стає легше дихати, ніби хтось відчинив вікно у задушливій кімнаті.

Та за мить Любава зітхнула, заспокоюючись, і вже спокійніше додала:

— А якщо без жартів… цікавість мене тепер не відпустить. Ти ж мене знаєш — поки не побачу на власні очі, не заспокоюся. Тож, боюся, комусь таки доведеться “випадково” помилитися палатою.

Я лише усміхнулася, похитавши головою.

— Вирішуй сама, але в разі чого я тебе не знаю, — мовила жартома. — Гаразд, мені вже час додому. Сьогодні я втомилася більше, ніж зізнаюся навіть собі.

Я на мить затримала на ній погляд і запитала:

— Ти на вихідних прийдеш чи маєш інші плани?

Я запитала ніби мимохідь, легко, без натяків. Хоча насправді все давно склалося в моїй голові в цілком зрозумілу картину: Любава і Степанов усе частіше “випадково” співпадали в графіках, зникали одночасно й так само синхронно з’являлися. Вони мовчали — змовницьки, вперто, майже романтично. А я чемно грала свою роль — нічого не бачу, нічого не знаю, нічого не підозрюю. Іноді дружба — це ще й мистецтво делікатної сліпоти.

— Прийду… якщо ми будемо лише вдвох, — відповіла вона з тією інтонацією, в якій більше підтексту, ніж у науковій дисертації.