Розділ 28.

Того дня мій розклад був розписаний до хвилини — домашні клопоти тіснилися один до одного, ніби змовилися не залишити жодної вільної паузи. Прання, дитячі дрібниці, розмови на ходу, звичний, майже медитативний хаос мирного життя. І саме в цю впорядковану буденність врізався телефонний дзвінок — різкий, настирливий, такий, що не питає, чи зручно.
— Аліно Дмитрівно, виручайте. Ви ж знаєте, наші поїхали на конференцію. Черговий лікар уже в операційній, а до нас везуть пацієнта з польської делегації.
Я на мить заплющила очі, подумки відкладаючи все, що ще хвилину тому здавалося важливим.
— А що з ним? Уже встановили діагноз?
— Так. Флегмонозний апендицит. Аліно Дмитрівно, то вас чекати?
В цій короткій паузі між питанням і відповіддю я вже знала, що скажу. Деякі рішення приймаються не головою — вони виходять із професійної пам’яті тіла.
— Так. Готуйте все необхідне. Скоро буду.
Коли я приїхала до лікарні, повітря там було вже наповнене знайомою передопераційною напругою. Пацієнта привезли раніше за мене — каталка стояла в коридорі, оточена швидкими, злагодженими рухами персоналу.
— Лесю, ви вже його оформили? Дайте мені відомості.
Я взяла історію хвороби й почала читати, але вже з першого рядка щось різонуло внутрішнім дисонансом. Я перечитала ще раз, повільніше, ніби сподіваючись, що літери самі складуться в щось логічне.
— Євген Безпрізвища… — я підвела очі. — Як це розуміти? Вік — приблизно за тридцять? Ви що, на око визначали? В нього немає документів?
Леся зітхнула, так, як зітхають люди, які вже не раз пояснювали одне й те саме.
— Так, Аліно Дмитрівно. Паспорта в нього немає. Лише посвідка. Він наш — українець, військовий. У Польщі проходив реабілітацію. Після контузії в нього амнезія, тож… самі розумієте. Це все, що маємо.
Я кивнула. В цій історії не було нічого дивного — і водночас було занадто багато всього між рядками.
— Зрозуміло. Добре.
Я закрила папку й відчула, як усередині вмикається знайомий механізм — холодний, точний, беземоційний. Той самий, який не дозволяє ставити зайві запитання, коли на кону людське життя.
— Тоді я пішла готуватися до операції.
Я розвернулася й пішла коридором, залишаючи за спиною чужу історію без імені, з відкладеним минулим і болем, який зараз мав лише одне значення — хірургічне.
Все минуло якнайкраще, хоча операція не була з тих, що дозволяють розслабитися бодай на мить. Кілька напружених моментів змусили серце битися швидше, але злагоджена робота команди діяла, мов добре налаштований механізм — точний, упевнений, без права на помилку. Інший фінал цього дня просто не мав шансів.
Я опустилася на стілець у ординаторській, відчуваючи, як втома важким, але приємним плащем лягає на плечі, і взялася за папери. Рутинні рядки зазвичай заспокоюють, повертають у звичний берег після шторму операційної. Та щойно до рук потрапили документи польського пацієнта, моя увага мимоволі загострилася.

З фотографії дивився ще досить молодий чоловік. Обличчя було позначене слідами опіків — грубими, безжальними, такими, що не лише змінюють риси, а й переписують частину людської долі. У грудях ворухнулося дивне відчуття: полегшення від того, що він живий… і водночас тихий біль за все, що йому, очевидно, довелося пройти.
Та найбільше тримав погляд. Прямий. Гострий. Майже викличний.
У ньому було щось таке, що раптово прискорило мій пульс — ніби хтось легенько постукав ізсередини по ребрах. Я навіть на мить завмерла, а тоді ледь помітно всміхнулася сама до себе.
— Це напруга, Аліно Дмитрівно, — подумки зауважила я. — Організм просто нагадує, що потрібен відпочинок.
Завершивши всі записи й передавши чергування, я поспішила додому — туди, де на мене чекали мої крихітки, найкращі у світі ліки від будь-якої втоми.
До лікарні я повернулася вже за два дні — на заплановану операцію, спокійнішу за попередню, але не менш відповідальну. А коли все завершилося, і стерильна тиша операційної залишилася позаду, у мені прокинулося професійне, майже материнське бажання перевірити того самого пацієнта з амнезією.
Я неквапно відчинила двері палати, гортаючи на ходу результати його останніх аналізів. Цифри виглядали обнадійливо — організм тримався мужньо, ніби сам не до кінця розумів, що пережив.
Та варто було підвести очі, як я відчула на собі уважний погляд.
Чоловік не спав.
Він дивився просто на мене — з тихою, зосередженою цікавістю, без тіні розгубленості, яку я чомусь очікувала побачити. І від того погляду мені раптом стало трохи ніяково, ніби це не я щойно зайшла до палати, а він застав мене зненацька.