Розділ 27.

Дні спливали швидко — так, ніби хтось непомітно перегортав сторінки мого життя, не питаючи дозволу. Поруч постійно були друзі: уважні, турботливі, інколи навіть надто. Часом мені здавалося, що вони мовчки змагаються між собою — хто перший подасть чай, хто вгадає настрій, хто скаже потрібне слово раніше за інших.
— Любава Миколаївна, — з удаваною серйозністю підначував Степан, — у колективі вже ходять плітки про вашу, м’яко кажучи, нездорову опіку над Аліною.
Любава навіть не підняла очей — лише повільно всміхнулася, так, як усміхаються люди, які чудово знають свою силу.
— Степане Степановичу, — мовила вона рівно, з ледь вловимою насмішкою, — а з чого ви взяли, що це плітки?
Він примружився, ніби намагаючись прочитати підтекст між словами.
— Тобто… ви навіть не заперечуєте?
— Навпаки, — вона нарешті подивилася прямо на нього. — Ось спробуйте тепер відбити жінку в жінки. Це, знаєте, вищий пілотаж.
Степан пирхнув, але очі його видали більше, ніж будь-які слова.
— Виклик прийнято!
— Подумайте добре, — м’яко кинула Любава. — Я не з тих, хто легко здає позиції.
Я спостерігала за цією постійною, майже театральною конкуренцією й дивувалася. У їхніх репліках було занадто багато підтексту, у паузах — занадто багато напруги, а в поглядах — іскри, які точно не виникають випадково.
Висновки напрошувалися самі собою, але я воліла поки що мовчати. Іноді найкраща роль — це роль уважного глядача. Нехай самі зрозуміють, що між ними давно точиться не просто словесна дуель, а гра, в якій на кону значно більше, ніж удаваний жарт.
У такому ритмі — між жартами, напівпоглядами й щоденною присутністю людей, які несподівано стали моїм тилом, — я й пережила роди. Вони прийшли не як катастрофа, а як закономірне продовження життя, що вперто рухалося вперед, попри втому, страхи й безсонні ночі. А потім настав перший рік життя моїх крихіток — рік, що розтягнувся у вічність і водночас промайнув, мов один довгий, теплий видих.
Дні складалися з дрібниць, які раптом набували ваги цілих подій: перша усмішка, перший свідомий погляд, перший плач, у якому я вже навчилася розрізняти втому, голод і примхи. Час вимірювався не годинами, а снами, не календарем, а ритмом маленьких тіл, що довірили мені свій світ.
Життя виявилося дивовижно насиченим — не лише моїм особистим, камерним щастям, а й подіями значно більшими за нас усіх. Країна теж проходила свій складний період дорослішання, болісного, але необхідного. І зрештою настав мир. Не гучний, не святковий — тихий, вистражданий, такий, у який спершу боялися повірити.
З миром змінилися й турботи. Держава почала жити іншими проблемами — буденними, майже мирними, часом навіть дріб’язковими. І на тлі цих нових клопотів я вперше за довгий час зловила себе на відчутті спокою. Не абсолютного, ні — радше обережного, як перший крок по тонкому льоду. Але найважливіше — за дітей стало спокійніше.
Я вкладала їх спати й слухала тишу за вікном, у якій більше не ховалася тривога. І в ті миті здавалося, що світ, нарешті, навчився дихати рівно — разом із нами.
Мої крихітки були такими рухливими й нетерплячими до світу, що здавалося, вони просто перескочили цілу ланку розвитку — повзання. Наче вирішили: навіщо повзти, коли життя кличе бігти? Ледь навчившись тримати рівновагу, вони вже тягнулися вперед, падали, сміялися, знову вставали — вперті, як маленькі дорослі з великими планами.
І слова… їх було небагато, але з’явилися вони надто рано, мов обережні пробні дзвіночки. Крихітні склади, сказані влучно і вчасно, інколи важили більше, ніж довгі речення. Вони щебетали по-своєму, змішуючи інтонації, погляди й жести, і я ловила себе на думці, що розумію їх без перекладу — серцем.
Вони були такими ранніми й такими комунікабельними, що могли спокійно залишатися без мене з сусідкою — жінкою, яка стала для них і нянькою, і місцевою бабунею, і тихим островом стабільності. 
Батьки часто навідувалися — з гостинцями, порадами, спробами допомогти й обережними поглядами, сповненими любові та тривоги водночас. А ще Світлана з Рафіком… Вони приїздили часто, ніби відігравали з нами своє серце, збирали його по клаптиках серед дитячого сміху, іграшок і наших розмов.
У них було своє горе — важке, мов камінь, який не дає випрямитися. Вадим. Як зник — так і розчинився в тиші, залишивши по собі лише питання, що зависли в повітрі без відповідей. 
Світлана часто повторювала, що відчуває материнським серцем: він живий. Це було не припущення і не віра навмання — радше тиха, вперта певність, яка не потребувала доказів. Вона шукала його всюди, хапалася за кожну крихту інформації, за кожен слід, навіть за натяк.
Не зважаючи на те, що Повітруля змирилася і почала будувати своє життя з іншим чоловіком, Світлана, за підтримки пана Рафіка, не дозволяла собі опустити рук. Разом вони продовжували пошук — вперто, методично, не зважаючи на втому й розчарування.
І в цій дивній суміші — дитячої безпосередності й дорослого болю, сміху й невимовленого страху — ми жили далі. Діти росли, не знаючи тягаря чужих втрат, а ми вчилися усміхатися для них, навіть коли серце стискалося від думок, які не мали виходу назовні.
Маючи стільки підтримки з різних боків — у домі, серед друзів, у щоденних дрібницях — я раптом відчула, що можу зробити ще один крок уперед. Я почала проводити деякі операції.  Ні, я не поспішала доводити щось світу. А просто робила свою справу — точно, тихо і з відчуттям, що нарешті знову стою на своєму місці.