Розділ 26.

Я аж чаєм вдавилася від її прямолінійності — гарячий ковток пішов не туди, куди слід, і серце на мить вистрибнуло десь у горло.

— Світлано, ну в тебе й питаннячка… — видихнула я, намагаючись приховати розгубленість за кривою усмішкою. — Ти щойно ледь не залишила моїх дітей без матері.

Я ховалася за іронією, тягнула час, гарячково підбираючи в голові слова, які мали б прозвучати переконливо, спокійно, без тріщин.

— Звідки тобі таке в голову прийшло? — додала вже тихіше. — Я ж вам усе розповіла.

Вона вдивлялася в моє обличчя, ніби намагаючись прочитати в ньому відповіді на власні, ще не озвучені переживання. А потім я помітила, як вона ледь відчутно видихнула. Напруга повільно зійшла з її обличчя, риси пом’якшали, немов хтось обережно відкрутив усередині неї гвинт тривоги, дозволивши нарешті розслабитися.

А я, скориставшись цією паузою, м’яко повернула нас до нашої давньої, майже жартівливої домовленості:

— Зате в тебе є вибір, — усміхнулася я. — Або бути їм бабусею, або ж хрещеною.

Світлана усміхнулася у відповідь — щиро, по-дитячому легко. І я відчула, як усередині теж відпускає.

— Я обираю роль хрещеної, — сказала вона. — Але чомусь маю передчуття, що Рафік швидко переконає мене стати їм бабусею. Разом із дідусем.

Ми переглянулися — і в ту ж мить пирхнули, а потім розсміялися дзвінко, по-справжньому, так, як сміються лише тоді, коли страх остаточно відступає.

Мабуть, кожна з нас уявила одне й те саме: як у дитячій вимові кумедно звучатиме те «дід Рафік».

 Я відпросилася до душової, попередивши, що вона може оглянути будинок і почуватися тут, ніби вдома. Замкнувши за собою двері, я нарешті лишилася наодинці з власними думками — і, скажу чесно, розібратися з ними цього разу забрало значно більше часу, ніж зазвичай.

Коли я повернулася, реальність одразу нагадала про себе банальним, але невблаганним питанням: треба було щось вигадати з обідом. Я майже машинально рушила до холодильника, вже знаючи, що всередині навряд чи знайдеться достатньо продуктів, аби приготувати щось на трьох.

Я відчинила дверцята — і застигла.

Холодильник був ущент забитий акуратними коробками, різними за розміром і формою, але підозріло впорядкованими. Я повільно зачинила двері й перевела здивовано-обурений погляд на Світлану.

— Що? — вона одразу підняла брови. — Це все Рафік! Я знала, що ти будеш проти, але в них такі закони… традиції, розумієш?

— Та, мабуть, доведеться зрозуміти, — з розпачем зітхнула я і знову відчинила холодильник, уже уважніше вдивляючись у його вміст.

 — Бачу, в господиню мені сьогодні гратися не доведеться, — усміхнулася я. — Ходімо тоді, покажу тобі будинок. А потім, якщо хочеш, покажу перші фото моїх крихіток.

— Алінко, давай почнемо з фото, — нетерпляче озвалася Світлана. — Не терпиться їх побачити.

Ми вмостилися на кухні й довго розглядали ці знімки, обговорюючи кожну дрібницю, кожен міліметр цих маленьких «черв’ячків», які вже встигли стати центром мого всесвіту.

Пан Рафік приїхав не сам — із помічниками. Я завжди дивувалася їхній нації: як вони так швидко знаходять одне одного й без зайвих слів координують свої дії. Щойно ми перезнайомилися, кожен із них мовчки зайняв свій фронт робіт — і дім одразу наповнився рухом, ритмом, живою злагодженістю.

Ми зі Світланою тільки встигали варити чай і каву та діставати зі зручних коробочок різні смаколики для перекусу. Усе відбувалося так швидко, що я й не помітила, як до вечора мій будинок змінився до невпізнаваності — з’явилося стільки дрібних, але важливих зручностей.

Наступний день був не менш насиченим і напрочуд продуктивним. Попри прохолоду на подвір’ї, пан Рафік творив якесь диво — майстрував альтанку.

— Це для того, щоб тобі було де залишати малечу в затишку, — пояснював він, складаючи каркас. — Їм же потрібне свіже повітря. А тут не буде ані протягів, ані вітру.

Мені було ніяково від такої турботи — занадто відчутної, майже зворушливої. Та Світлана тихо заспокоїла мене:

— Дай йому побути у своїй стихії. Він цим живиться.

Уже затемна вони вирушили додому. Ми тепло попрощалися, без метушні й зайвих слів, і домовилися бути на зв’язку — так просто, ніби це було природним продовженням цього дня.

На зв’язку я вирішила бути й зі своїми батьками. Час минав, гормони обрали інший маршрут, і страхи, які ще вчора стискали груди, поволі вляглися, наче хвиля після бурі. Тож я з несподіваною для себе впевненістю повідомила рідним свою радісну новину.

Найбільше зрадів батько. Він виріс у великій родині, і лише в дітонародженні доля звела їхній рахунок до одного — мене. Батько завжди жартував, що причина в його «підкаблучництві»: мовляв, надто сумлінно виконував бажання мами.

Та я давно знала правду. Після пологів у мами були ускладнення, і більше дітей вона мати не могла. Батько знав це також — і саме тому ніколи не зациклювався на втраті, не дозволяв болю стати центром життя. Він просто ховав серйозне за гумором, перетворюючи складне на легке, щоб нам усім було легше дихати.