Розділ 25.

Усередині на мить спалахнув образ — Світлана, яка з притаманною їй щирістю, без злого наміру, ділиться цією новиною з Вадимом. Я не дозволила цій думці розростися й м’яко, але чітко додала:

— Але про нас є кому потурбуватися.

І, випереджаючи наступні її запитання, ще до того, як вони встигли оформитися в словах, я подивилася на неї з тією тихою твердістю, яку вже встигла в собі виростити:

— І щоб одразу розставити межі, подруго… я не говоритиму про це більше. Це — тільки моє.

Пан Рафік, ніби без слів відчувши, на чиєму боці зараз має бути тиша й підтримка, обережно взяв Світлану за руку. Його рух був спокійний, заземлений, майже символічний. Він ствердно кивнув — коротко, без пафосу, але так, що цим жестом ніби підсумував усе сказане й водночас поставив невидиму крапку там, де запитання вже були недоречні.

Щоб м’яко відвести розмову від себе, я запросила їх присісти й,  ніби між іншим запитала:

— Краще розкажіть ви про себе. Як ви? Щасливі?

Пан Рафік ніжно глянув на Світлану — так дивляться лише ті, хто вже нічого не доводить і нікого не втрачає.

— Неймовірно щасливі, — усміхнувся він. — Часом навіть сам собі заздрю.

— А де ви тепер мешкаєте? — поцікавилася я.

Світлана, як завжди, випередила чоловіка й узяла слово першою:

— Живемо у Рафіка. А мій будинок… навідуємося туди, думаємо, що з ним робити далі.

Я знову одягла на себе звичну маску гостинної господині — і щоб зберегти спокій у розмові, й щоб уникнути надто прямого контакту, м’яко перевела тему:

— А Вадим… він зараз на службі?

Обличчя Світлани злегка потьмяніло.

— Так. І тепер він частіше виходить на зв’язок. І знаєш… якось інакше. Тепліше.

Я підморгнула, намагаючись розрядити тишу:

— Мабуть, це завдяки вам, пане Рафіку. Він знає, що тепер у неї є захист.

Світлана заперечно похитала головою:

— Ні. Думаю, там, де він зараз, багато речей бачаться зовсім під іншим кутом. Інколи він розповідає такі речі, що в мене кров у жилах холоне…

Вона затримала на мені погляд і тихо додала:

— Алінко, а тобі… у такий час не страшно народжувати?

Я спокійно розлила чай по чашках, ніби це питання не зависло в повітрі важким каменем.

— А вони мене, уявляєш, не запитали, страшно мені чи ні.

— Хто вони? — майже в унісон перепитали мої гості.

Я підвела погляд і м’яко всміхнулася:

— Мої діти. Їх двоє.

Їхні обличчя застигли в тій самій дивній суміші подиву й розгубленості. Дивлячись на них, я раптом згадала себе в той момент, коли почула про двійню. Напевно, й виглядала так само кумедно — ніби світ раптово підкинув зайвий оберт і я не встигла за ним.

Пан Рафік різко підвівся зі стільця, ледь не перекинувши його, і заходив по кухні широкими кроками.

— Аліно… — він зупинився, подивився навколо, ніби вперше побачив дім. — Тут же стільки всього треба переробити. Для зручності. Для малюків. От поріг, наприклад. Як ти через нього коляску завозитимеш? 

Він махнув рукою, ніби відганяючи саму думку про бездіяльність.

— Все, досить сидіти й чай пити. Світланко, я їду в магазин — за інструментами і матеріалами. А ви тут… — він на мить усміхнувся, — погомоніть по-жіночому.

Не давши мені й слова вставити, він рішуче попрямував до виходу. Двері вже зачинилися за ним, коли за мить вони знову відчинилися, і Рафік повернувся, ніби згадав щось надважливе…

— А дитяча кімната в тебе є?

— Є, — відповіла я. — Двері ліворуч по коридору.

— Піду гляну. Може, ще щось туди треба докупити.

Я лише мовчки кивнула, приймаючи його ентузіазм без заперечень. Було щось заспокійливе в тому, як він одразу взявся до справи — впевнено, по-господарськи, ніби ця турбота давно чекала на нього.

Пан Рафік пройшовся й рештою будинку, уважно оглядаючи кожен куток, час від часу зупинявся й щось нотував у телефоні. Уже на виході він комусь подзвонив, говорив швидко, зосереджено, ніби складав план операції. Завзятим виявився чоловіком — із тих, хто не відкладає на потім і не розводить зайвих слів.

Ми зі Світланою мовчки спостерігали за цією метушнею, аж доки за вікном не загуркотів мотор і машина не зникла за очей. Тоді Світлана подивилася на мене прямо, без обхідних маневрів, і чітко запитала…

— Алінко, хто батько дітей? Мій Вадим?