Розділ 24.

З минулого в мені міцно оселився страх — говорити, зізнаватися, відкривати щось настільки крихке. Страх, що слова можуть зруйнувати, наврочити, злякати. Тому про вагітність я не сказала нікому: ні батькам, ні Світлані, ні людям із мого колишнього життя. Лише вузьке, майже камерне коло знало правду — і мені цього було досить. Там було спокійно, безпечно, по-домашньому затишно.

Світлана, звісно, помічала зміни. Вона бачила їх у моїх рухах, у погляді, в голосі. Але замість запитувати напряму, вона вигадувала власні пояснення — і, здається, щиро в них вірила.

— Ну ти хоча б щось розкажи, — не вгавала вона. — Я ж бачу, що ти закохана. Хто він? Колега? Ну скажи, я ж вгадала?

Я відмахувалася, усміхалася, називала це фантазіями й переводила розмову в інше русло. І дивна річ — нас обох це влаштовувало. Їй було зручно вірити у власну версію, а мені — берегти свою тишу.

— Алінко, у нас поки що ніяк не виходить приїхати до тебе, — сказала Світлана трохи винувато, але без тіні суму в голосі. — А саму мене теж не відпускають. Та й не просто не відпускають… а зовсім не відпускають від себе. Такий уже він виявився власник.

Я зловила в її інтонації не претензію й не скаргу — навпаки, там бриніло тихе, майже дівоче задоволення. Тож я не стала ані жартувати, ані коментувати. Деякі речі краще просто приймати, не розкручуючи їх на слова.

Їхня відсутність у моєму житті зараз була мені навіть на руку. Чим довше Світлана не знатиме про мою вагітність, тим менше запитань зависатиме в повітрі, тим довше правда залишатиметься тільки моєю. І Вадим буде поза цим знанням і поза моєю теперішньою реальністю.

Мовчання інколи стає не втечею, а єдиним способом зберегти рівновагу.

Мої малятка росли, і я жила в тихому, майже трепетному очікуванні — от-от мала відчути їхнє перше шевеління, той невловимий знак життя зсередини. Після прогулянки я присіла у дворі, дозволивши собі короткий перепочинок, коли біля воріт несподівано зупинилася машина.

З неї вийшли пан Рафік і Світлана. Я обернулася, впізнала їх — і машинально помахала рукою, ще не встигаючи зібрати думки докупи.

— Ми вирішили зробити тобі сюрприз, — озвалася Світлана й одразу рушила до мене, навіть не чекаючи, поки Рафік дістане сумки з багажника.

Я підвелася й повернулася до неї обличчям. Вона різко зупинилася, ніби врізалася в невидиму стіну. Стояла мов укопана: кліпала очима, відкривала й закривала рота, не знаходячи слів.

— Алінко… — її голос затремтів, а в очах блиснули сльози. — Дівчинко моя, чому ти не сказала? Боялася зурочити?..

Вона повільно підійшла ближче, уважно, майже благоговійно оглянула мене з ніг до голови, ніби боялася пропустити щось важливе. Я ж лише ледь усміхнулася — спокійно, втомлено, проникливо.

— Ходімо в дім. Я вже находилася сьогодні й, чесно кажучи, дуже хочу в тепло.

Ми всі разом зайшли до будинку й майже інстинктивно попрямували на кухню — туди, де завжди збираються справжні розмови.

— Спочатку давайте вип’ємо чаю, — запропонувала я, знімаючи верхній одяг і вмикаючи світло.

Вони обоє погодилися без жодних заперечень і сіли за стіл, уважно роздивляючись простір довкола. Дім ще не встиг обжитися чужими поглядами, тож реагував на них стримано, майже обережно.

Пан Рафік мовчки оглянув кухню, затримався поглядом на дрібницях, ніби зчитував між рядками, а тоді, з тією своєю східною проникливістю, підсумував, майже як вирок:

— Я не бачу тут чоловічої присутності. Отже, ти сама?

— Ні, — спокійно відповіла я. — Я не сама.

Я ледь повернулася боком і поклала долоню на живіт, усміхнувшись.

— Світлана казала, що в тебе є кохана людина, — обережно додав він.

Я перевела погляд на подругу. Вона трохи ніяково переводила очі то на мене, то на чоловіка, ніби виправдовувалася без слів.

— Що? — нарешті озвалася вона. — Я ж говорила, що ти змінилася. І я щиро думала, що причина в коханні. Звісно, я поділилася цим і з чоловіком.

Я лише злегка знизала плечима — без образи, без напруги.

— Це трохи інша любов, — тихо сказала я. — Але якщо бути чесною, саме любов мене й змінила.

Світлана ніби раптово прокинулася з власних думок і, нахилившись до мене, майже змовницьким тоном запитала:

— Ну добре… а батько дитини? Він же існує?

Я всміхнулася лише очима — без радості, але й без болю. Спокійно.

— Очевидно, — сказала тихо. — Не від святого духа ж я вагітна.

Зробила паузу, даючи словам осісти, і продовжила вже рівніше:

— Це був випадковий чоловік. Випадкова ніч. Я знаю лише його ім’я — і цього більш ніж достатньо. Тож ми тепер одні.