Розділ 23.

Світ у цю мить трохи похитнувся. Не впав — саме похитнувся, ніби я раптом ступила не туди. А Любава вже була в русі, енергійна, зібрана, щаслива від моменту істини.

— Давай, без драм і заперечень. Швидко на УЗД. Я хочу почути цю внутрішню пісню маленького серденька.

Я не заперечувала. Не питала. Не аналізувала. Просто виконувала її інструкції, мов на автопілоті, ще не наважуючись впустити реальність у свідомість. І прийшла до тями лише тоді, коли в тиші пролунав чіткий, ритмічний стукіт — упевнений, живий.

— Матір Божа… — видихнула вона з таким щирим захватом, ніби сама щойно виграла джекпот. — Та тут не просто сюрприз, а повний комплект. Двійня!

Вона глянула на екран ще раз, примружившись, наче перевіряла, чи не жартує з нею доля, і вже з усмішкою додала:

— Ну й жеребчика ж ти зустріла на своєму шляху. Молодець який, старанний! Ех… Це бодай не Степанов? — кинула вона майже між іншим, але з тією самою хижою іронією, що була її фірмовим стилем.

Я лише мовчки похитала головою — різко, без варіантів.

Її настрій був таким піднесеним і бадьорим, що я ніяк не могла в нього вписатися. Вона світилася, жартувала, жила цим моментом — а я все ще стояла десь між «це сон» і «цього не може бути».

— А ти мені — клімакс, — пирхнула вона. — Та ще й ранній! Забудь. Далеко тобі до нього, як до Місяця. А от до пологів… — вона глянула на мене поверх окулярів, — значно ближче, ніж ти думаєш.

Вона знову зосередилася на екрані, уважно перевіряючи показники, рухи, ритми — двох маленьких сердець, які вже жили своїм власним життям у мені. Її професійність була заспокійливою, майже заземлювала.

— Що ж, — підсумувала вона нарешті, — я більш ніж задоволена. І твоїм станом, і станом наших малят.

Вона протягнула мені папір і подивилася на мене вже серйозніше:

— Менше працюємо. Менше нервуємо. Припиняємо вигадувати собі діагнози. Тільки релакс, спокій і регулярне задоволення від життя. Запам’ятай.

І вже майже наказом:

— Я буду за тобою наглядати. Постійно. Все зрозуміло?

Я могла лише кивати. Повільно, слухняно, не до кінця усвідомлюючи, що саме щойно сталося.

Моє життя знову розділилося на «до» і «після». Але цього разу «після» не пекло й не різало зсередини. Воно було теплим. Наповненим. Живим.

Мене ніхто не впізнавав — у погляді, в ході, у диханні. Та й я сама себе не впізнавала. Ніби всередині мене хтось тихо увімкнув світло — і світ раптом перестав бути темним.

Любава тим часом тримала весь наш колектив у міцному, добре натренованому кулаці — і жодного «пропуску» в мій бік не допускала. Вона стояла на варті мого спокою так ревно, ніби я була державною таємницею, а не просто колегою з делікатним станом.

Навіть наш головний лікар, який наганяї роздавав із особливим задоволенням і, сказати чесно, був у цій справі справжнім професіоналом, поводився зі мною обережно. Він умів це робити віртуозно: спершу розкласти все по поличках, потім пройтися по слабких місцях, а наприкінці чемно подякувати за «наданий час» і можливість удосконалити свої навички. Ображатися на нього було складно — всі знали, що це не злість, а класична профдеформація. Колишній військовий лікар, дисципліна в ньому сиділа глибше, ніж інстинкт самозбереження. Звичка, вихована роками, давно стала другою натурою.

Та якщо вже комусь перепадало по-справжньому, то це був Степанов. На ньому ніби сходилися всі стрілки внутрішнього компаса Любави: зайвий рух — зауваження, надто уважний погляд у мій бік — холодний погляд у відповідь, бажання пожартувати — миттєво придушене на корені. Вона пильнувала його з такою підозрілою ретельністю, ніби він був головною загрозою моєму спокою й водночас — єдиним, хто міг його порушити.

— Не знаю, Алінко, як ти його взагалі витримуєш, — з легким осудом протягнула Любава. — У тебе ж така тонка, майже кришталева душевна організація, а ти… товаришуєш із цим пройдисвітом. Не вкладається в голові.

— Любаво, та він цілком звичайний чоловік, — усміхнулася я, знизуючи плечима. — Ну добре, трохи ексцентричний, але ж не злочинець.

Я примружила очі й додала вже майже жартома:

— Мені здається, ти просто не хочеш ділити мою увагу з ним.

Вона фиркнула, різко й щиро, як умів лише той, хто не звик підбирати слів.

— Ой, скажеш теж. Я зовсім не ревную нашу з тобою дружбу. Просто… він мене бісить. І все.