Розділ 22.

Наш колектив складався з людей настільки різних за темпераментом, що інколи здавалося — ще крок, і ця мозаїка характерів вибухне. Ми були, мов хімічна суміш: несумісні елементи, з’єднані спільною справою. Кожен ніс у собі власний ритм, власні тригери, власну межу витримки.

І все ж ми працювали злагоджено. Не завдяки, а всупереч. Часто балансували на тонкій грані емоційного виснаження, ходили по краю, де слово могло стати іскрою, а погляд — детонатором. Але щоразу знаходили спосіб не зірватися: хтось мовчав, хтось жартував, хтось вчасно виходив з кабінету, щоб не сказати зайвого.

Можливо, нас тримала спільна відповідальність. Або втома, що навчила берегти сили. А може — негласна домовленість не руйнувати те крихке, що вже вибудували разом. Бо в цій напрузі, в постійному ходінні по межі, дивним чином народжувалася не ворожнеча, а витримка. І саме вона дозволяла нам залишатися командою.

Найбільше я потоваришувала з Любавою.

Лікарка-гінекологиня, яка переїхала сюди з окупації, вона мала характер важкий, різкий, ніби загартований постійною боротьбою за виживання. Часом мені щиро здавалося дивом, що вона там вціліла: її слова завжди били точно в ціль — без реверансів, без прикрас, без звичної для багатьох обтічності. Прямолінійна до болю, чесна до незручності, вона не вміла говорити напівтонами й не намагалася бути зручною.

І саме це мене в ній притягувало. У нашому колективі, де часто ховали справжні емоції за усмішками, макіяжем і ввічливими фразами, Любава була ніби жінка без тюнінгу — справжня, оголена в своїй правді. Вона не грала ролей, не підлаштовувалася, не маскувала втому чи біль. Її сила не була показною — вона просто була, як кістяк, що тримає тіло, навіть коли навколо все тріщить.

З нею було інколи складно, але завжди чесно. А для мене це виявилося значно важливішим за легкість. Бо поруч із Любавою не треба було вдавати — ні сильнішу, ні щасливішу, ні ціліснішу, ніж ти є насправді.

І саме вона — без зайвих слів і церемоній — після мого чергового нападу задухи взяла мене за руку й майже силоміць повела до себе в кабінет. У Любави взагалі був талант: рятувати, не питаючи, чи ти готова, і не даючи часу втекти.

— Слухай, Аліно, — сказала вона, зачиняючи двері, — досить уже на себе махати рукою, як на щось безнадійне. Давай тебе нормально оглянемо. Можна ж ці симптоми хоча б притишити. До речі… — вона примружилася, — ти їх, часом, не списуєш на менопаузу?

Я зітхнула й кивнула, мов спіймана на дрібній, але системній брехні.

— Та… майже звикла вже. Вони ж як родичі без запрошення — спочатку дратують, а потім ніби й свої.

— Ага, — фиркнула Любава. — Класика. А тепер розповідай: коли почалися ці «сімейні візити» в організмі?

— Мабуть… після трагедії.

На мить її обличчя змінилося: різкість відступила, поступившись місцем розумінню й тихому співчуттю. Але лише на мить — рівно настільки, скільки дозволяла собі Любава.

— Далі, — м’яко, але без сантиментів.

— Я майже не пам’ятаю той період. Потім були важкі препарати, вихід із них… ти ж знаєш, як вони проходяться по всьому гормональному фону, мов танком. Потім переїзд, робота, купівля будинку… Якщо брати трагедію за точку відліку, то… рік із хвостиком.

Любава повільно видихнула й подивилася на мене так, ніби я щойно зізналася в системному саботажі власного тіла.

— Ні, — сказала вона з фірмовою інтонацією «я зараз скажу неприємну правду». — Це вже зовсім ні в які ворота. І щось мені підказує, — вона підняла брову, — що у спеціаліста ти за цей час так і не була.

Я лише кивнула — без виправдань, без легенд.

— Чудово, — резюмувала Любава. — Тоді план простий, як двері. Давай на крісло. Будемо знайомитися з реальністю. І цього разу — без героїзму.

Огляд почався цілком буденно — майже рутинно, так, як сотні разів до цього. Я лежала й крадькома спостерігала за Любавиним обличчям, знаючи: саме воно скаже більше, ніж будь-які слова. Спершу — зосередженість. Потім — легке здивування. А за мить у її погляді промайнуло щось підозріло… хитре. Дуже не на користь моєму спокою.

— Тааак, — протягнула вона з інтонацією людини, яка вже все знає, але дає тобі шанс не зганьбитися. — Кажеш, підозрюєш ранню менопаузу?

Я мовчала. По-перше, тому що вже зрозуміла: відповідь у неї готова. По-друге, тому що в такі моменти краще не заважати професіоналу насолоджуватися ефектом.

— Тоді ще одне контрольне питання, — вона підвела на мене погляд. — Коли в тебе був незахищений секс?

— Любава, — я нервово фиркнула, — а до чого тут узагалі питання такого плану?

Вона зняла рукавички, склала руки на грудях і з тією самою прямолінійністю, за яку її або любили, або боялися, видала:

— А до того, зірка моя, що ти… вагітна.