Розділ 21.

За вікном світило сонце — яскраве, настирливе, таке, що неможливо було проігнорувати. Усе всередині відгукувалося простим бажанням — вийти з дому, пройтися, вдихнути день на повні груди. Я вже почала збиратися, коли цей тихий порив перервав телефонний дзвінок.

Я глянула на екран.

Степанов.

— Привіт. Що, знову нудно пити каву на самоті?

— Алінко, ти що, ведеш за мною спостереження? — засміявся він у слухавку.

— Та тебе ж легко прорахувати, як простий математичний приклад.

— Ти це щойно віднесла мене до одноклітинних? — у його голосі з’явилася показна образа. — Усе. За таку зневагу ти винна мені п’ять порцій кави.

Я усміхнулася ще ширше. Його флірт не напружував — навпаки, додавав легкості, тієї невловимої безпосередності, яка зазвичай залишається десь у юності.

— Добре, завтра куплю в апараті на вході й принесу тобі.

— Е ні, — відразу заперечив він. — Це не рахується. Я таке навіть кавою не називаю. Для мене кава — це гарна філіжанка, затишне місце і компанія красуні. От тоді вона справді підбадьорює.

Сміх вирвався з мене сам, неконтрольовано, з самого нутра.

— Гаразд, твоє нахабство перемогло.

— Тоді, Алінко, давай прогуляємося. Погода ж просто ідеальна.

Ця синхронність трохи лякала.

— А давай, — легко погодилася я. — Дай мені пів години. Де зустрінемося?

— Я чекатиму біля твого будинку.

Я зібралася швидко, з якимось давно забутим натхненням. Усередині було відчуття, ніби за спиною виросли крила — і мені вкрай необхідно було перевірити, чи ще пам’ятаю, як ними користуватися.

Степан уже стояв біля будинку, щось гортаючи в телефоні.

— Гей, юначе, — усміхнулася я, — ви вийшли на прогулянку чи в телефоні сидіти?

Він підняв погляд і на мить завмер, ніби впіймав щось дуже цінне. Дивився на мене так зачаровано та відкрито.

— Ти сьогодні неймовірна.

— Що значить сьогодні? — кокетливо буркнула я, ледь примруживши очі. — Мінус одна кава за такі двозначні компліменти.

Він усміхнувся, скоротив відстань між нами й, не сказавши жодного слова, поцілував. 

Поцілунок був ніжний, уважний, майже обережний. Мені було приємно — тепло, спокійно… і порожньо водночас. Усередині — повний штиль, жодної хвилі.

Я першою відсторонилася.

— Друже, — тихо сказала я, — це що ж, ти вирішив наші стосунки перевести в іншу площину?

— А якщо так… — він зазирнув мені просто в очі, — ти відмовиш? Алінко, ти мені дуже подобаєшся. З тобою легко.

Я зітхнула.

— Саме тому ми й маємо залишатися друзями. З коханими ніколи не буває легко. З ними — нестримно, шалено, пристрасно.

— Мені вже вистачило пристрастей в житті, — спокійно відповів він. — Хочеться тепла. Затишку. Стосунків, у яких зростатимуть здорові дітлахи.

Я поважала його бажання. Його мрії. Але саме вони й ставали тим каменем, об який ми неминуче спіткнулися б. Я подивилася йому просто в очі — без кокетства, без захисту.

— Степане, ти ж знаєш, що я пережила. Я можу виглядати неймовірною, гарною… але всередині я зранена, переткана шрамами. Повір я зовсім не є героїнею твоїх планів на майбутнє. Вибач.

Він мовчки обійняв мене й притулив до себе — без напору, без вимог. Просто був.

— Я почекаю, — тихо сказав він. — А ти просто знай: я є.

Він трохи відсторонився й додав уже легше:

— Прогуляємося?

Я лише кивнула у відповідь, і ми рушили вулицею поруч, у спільному темпі. Степан старанно намагався повернути у слова колишню легкість — жартував, згадував дрібниці, чіплявся за випадкові теми. Але щось уже змінилося. Мої емоції стали на паузу, ніби хтось натиснув кнопку вимкнення — і разом зі мною притихло навіть сонце.

Як це часто буває восени, небо швидко затьмарилося: набігли хмаринки, і простір навколо вмить утратив свою затишність. Повітря стало холоднішим, рухи — повільнішими, а думки — важчими.

Степан мовчки провів мене додому. Біля дверей він нахилився, бажаючи попрощатися ще одним поцілунком, але я інстинктивно відсторонилася. Без різкості, без пояснень.

Він зупинився, усміхнувся з розумінням і підняв руки догори — жестом згоди, а не поразки.

— Усе зрозумів. Не жену коней.

І в цій простій фразі було більше прийняття, ніж у багатьох гучних обіцянках.