Розділ 20.

Коли всі документи були оформлені й останній підпис ліг на папір, я довго дивилася у вікно, ніби звіряючи реальність із відчуттями. А потім узяла телефон і набрала Світлану — хотілося поділитися цією новиною саме з нею.

— Привіт, подруго, — почала я з ледь стримуваним піднесенням. — Як ти? Що нового?

На тому кінці дроту пролунав знайомий усміх у голосі.

— О, я свої новини маю, — протягнула вона. — Але давай спершу ти. Я ж тебе знаю: ти не просто так телефонуєш. У тебе голос світиться.

Я не втрималася — усмішка сама розквітла на губах.

— Так, зловила, — зізналася. — Новина в мене серйозна… Я купила собі будиночок. Такий, знаєш, теплий, домашній. З ґанком, садком і трояндами. Мій.

Кілька секунд тиші, а потім її щире здивування:

— Ого! — вигукнула Світлана. — Це що ж, держава так щедро допомагає, що вже й на будиночок у твоєму місті вистачило?

Я мимоволі знітилася, стишила голос. Саме зараз усвідомила, що найважливішого так і не сказала.

— Світланко… — обережно почала я. — Тут є маленький нюанс. Я… того… переїхала.

— У сенсі? — насторожено перепитала вона.

— Ну, не зовсім у сенсі “далеко-далеко”, — поспішила пояснити я. — Невеличке містечко. Або навіть селище — як подивитися. Мені тут роботу підшукали, я й ризикнула. А вже на місці знайшла дім. І, здається, він мене чекав.

Світлана замовкла. Тиша тривала довше, ніж це було зручно, і я вже встигла уявити, як вона сидить із телефоном у руці, дивиться в одну точку й переварює почуте.

— Подруго… — нарешті озвалася вона, повільно, з притиском на кожне слово. — Ну ти мене, звісно, вразила. То виходить, якби ти не знайшла будинок, я б і далі жила в святій впевненості, що ти десь поруч, а не в зовсім іншому місті? До речі, скільки ти вже там?

Я швидко прокрутила в голові дати, ніби звіряючись із внутрішнім календарем.

— Два місяці і десять днів… — відповіла й сама спіткнулася об цю цифру. — Ого… — видихнула я. — Нічого собі. Час просто пролетів. Я тут увесь цей період ніби в якомусь швидкому танці: робота, пошук оселі, колега…

На слові «колега» Світлана ніби ожила. Я майже бачила, як у неї спалахнули очі.

— Так-так, — одразу підхопила вона. — А от із цього місця, будь ласка, докладніше. Бо почала ти, скажу чесно, не з найцікавішого.

Я засміялася тихо, по-дружньому.

— Та якраз із того я й почала, — спокійно заперечила. — Колега — це давній знайомий. Ми разом навчалися, ще студентами. А тепер от разом працюємо. Дзвонимося, ходимо на каву, інколи на морозиво. Але він радше товариш, ніж кавалер.

Я навмисне зробила паузу, а потім швидко додала, випереджаючи її запитання:

— І ні, не починай. Нічого сенсаційного.

І, щоб остаточно не дати їй розкрутити тему, м’яко змінила напрям розмови:

— А тепер твоя черга, — сказала я тепліше. — Розповідай. 

— Ну-у… — протягнула Світлана, ніби збираючись із думками. — Якщо вже по черзі… Вадим одружився і поїхав на службу. Повітруля теж не всиділа вдома — поїхала за ним. Так і рушили… навіть не дочекавшись моїх заручин.

Вона зробила паузу. Коротку, але насичену змістом. Я ж у цей момент намагалася втримати нитку її розповіді, бо почуте лягло важко — не болем, ні, радше глухим підтвердженням того, що інакше й бути не могло. Я швидко поставила собі внутрішнє запитання: а ти справді чекала іншого розвитку подій?

Відповідь була чесною й миттєвою — ні. Тож і дивуватися не було чому.

Мабуть, моя реакція затрималася на мить довше, ніж слід, бо Світлана поспішила продовжити, вже з іншими інтонаціями — живішими, теплішими:

— Так от… у нас із Рафіком скоро заручини. І ми дуже чекаємо на тебе.

Я видихнула повільно, з тією обережністю, з якою відмовляють не від бажання, а від неможливості.

— Пробач, подруго… — почала м’яко. — Але цього разу я не зможу. Ти ж розумієш: я тільки-но вийшла на роботу, переїзд, дім, облаштування… Все ще тримається на чесному слові й каві.

Я трохи пожвавішала й додала:

— Давайте краще ви приїдете до мене після заручин. Та й тепер ми майже сусіди: два містечка, з’єднані однією дорогою й спільним напрямком.

На тому кінці дроту запала коротка тиша, а потім Світлана вибухнула емоцією:

— Що-о?! І ти мовчала?! — обурення в її голосі змішалося з турботою. — Я б уже давно приїхала! Допомогла б тобі, підказала, підтримала… Ну ти й даєш, Алінко.

Я лише усміхнулася, притискаючи телефон до вуха. У цій її реакції було стільки живого тепла, що всі мої сумніви раптом стали менш важкими.

— Я знаю, — м’яко відповіла я. — Ти завжди поруч, коли треба. Але в тебе й без мене вистачає турбот. Я не хотіла навішувати ще й свої. Та й, якщо бути чесною, мені було важливо довести самій собі, що я здатна впоратися сама. Тож не ображайся. І пам’ятай — ви для мене завжди бажані гості.

На цьому ми й попрощалися. Я ще кілька секунд тримала телефон у руці, ніби не наважуючись остаточно розірвати нитку розмови, а потім поклала його поряд. У думках, всупереч моїй волі, ожили спогади про ту ніч — про дотики, про жар у тілі, про відчуття, які він у мені пробудив.