Розділ 19.

Дні закрутилися з такою швидкістю, що я не завжди встигала за власними думками. Я свідомо вирішила почати нове життя — без різких жестів, але з чітким внутрішнім наміром. Першим кроком стала робота. Мені допоміг головний лікар з моєї колишньої клініки: подзвонив, домовився, поручився. Так я опинилася в звичайній міській лікарні — тихій, трохи втомленій, у невеличкому містечку.
І яким же було моє здивування, коли з’ясувалося, що це місто — зовсім поруч із містом Світлани. Доля, як завжди, мала свій іронічний гумор. Та їй я вирішила поки нічого не казати. Хотілося дати собі час — придивитися, звикнути, вкорінитися. Побути на самоті зі своїми рішеннями й упевнитися, що цього разу я справді обираю себе.
Краєвиди вразили мене одразу — тихо й невідворотно, ніби хтось обережно торкнувся загоєної, але ще чутливої рани. Це було затишне, майже камерне місце, створене наче спеціально для моєї зраненої душі, яка вперше за довгий час перестала напружено озиратися довкола.

Поселили мене в гуртожиток. Згодом з’ясувалося, що половина його мешканців — мої ж колеги. Мабуть, саме тому відчуття чужості так і не з’явилося. Колектив прийняв мене швидко й легко, ніби ми знали одне одного вже роками, ніби я просто повернулася після довгої перерви.
Хоча з одним із них я й справді була знайома давно — ще зі студентських років. Ми навчалися на паралельних потоках, перетиналися на лекціях, у коридорах, на сесіях. І ось тепер — впізналися.
— Алінко?.. Невже це ти? — у його голосі було щире здивування. — Якими ж вітрами тебе до нас занесло?
— Ой, Степане Степановичу Степанов, — усміхнулася я, — у вас так і не змінився діалект. Це навіть зворушливо. Добре знати, що хоч щось у цьому світі лишається незмінним.
Він примружився, удавано образившись:
— Ти це натякаєш, що я дуже змінився?
— Та ні, — похитала я головою. — Якби сильно, я б тебе не впізнала. Але роки, звісно, свою справу зробили.
Він машинально провів рукою по начисто вибритій голові й широко усміхнувся — так, як умів лише він.
— Зате зручно. Але ж шарму це мені не зменшило, правда?
Я засміялася — легко й щиро. Бо це й справді була правда. Переді мною стояв той самий Степан: трохи інший зовні, але з тією ж невловимою харизмою і знайомою усмішкою ловеласа, який, здається, зовсім не збирався змінюватися.
Проживши тут деякий час, я все ж остаточно зрозуміла: хочу залишитися. Містечко поволі вростало в мене — своїми ранками, неквапливими вечорами, відчуттям безпеки, якого мені так бракувало раніше. Увесь вільний час я почала присвячувати пошукам оселі — місця, яке зможу назвати своїм.
Передивившись кілька квартир, я раптом чітко усвідомила: стіни й під’їзди мене більше не тримають. Хотілося повітря, простору, землі під ногами. Бути ближче до природи — не як втеча, а як повернення. Тож я почала дивитися приватні будинки.
І вже за місяць пошуків натрапила саме на те, що шукала, навіть не формулюючи це словами. Невеличкий будиночок, акуратний ґанок, великі вікна, крізь які світло щедро заходило всередину. Садок і квітник — доглянуті, живі. По трояндах одразу було видно: тут жила жінка, яка вміла любити красу і вкладати в неї душу.
Власниками виявилася літня пара. Вони вирішили їхати до дітей за кордон і прощалися з домом повільно, з гідністю, ніби з частиною себе. Їхня радість від того, що саме я маю тут жити, була щирою й трохи зворушливою.
— Наші стіни знову наповняться молодою енергією, — сказала господиня, лагідно торкаючись одвірка. — Дім оживе.
Я слухала їх і ловила себе на думці, що вони говорять про будинок, як про живу істоту — з характером, пам’яттю, власним серцем. І мені це було близьке. Я теж давно шукала не просто дах над головою, а місце, де можна знову дихати.
— Алінко, якщо ти не проти пожити деякий час із нами, — несміливо запропонувала жінка, — можеш переїжджати вже зараз. Місця вистачить усім.
Я усміхнулася, але все ж відмовилася. Хотілося дати їм час. Час попрощатися зі своїм минулим, із домом, у якому залишалося так багато спогадів. А собі — час увійти в нове життя без поспіху, тихо й обережно, як входять у простір, що має стати рідним.