Розділ 18.

В інший ресторан не хотілося зовсім. Хотілося втекти — не просто з вечора, а з усього цього дня, з міста, з чужих слів і поглядів, які ще боліли під шкірою.

— Подруго, ти як? — я обережно порушила тишу. — Пробач, що вдарила твою дитину… але, повір, краще вже я, ніж Рафік.

Світлана повернулася до мене, і в її погляді не було ані докору, ані образи — лише дивне змішання подиву й вдячності.

— Алінко, та ти що… не вибачайся. Ти така… — вона замовкла, ніби підбираючи слово. — Смілива.

Я гірко усміхнулася.

— Ні. Я зовсім не смілива. Просто мені було боляче за тебе, а ось зараз нестерпно хочеться втекти. Додому… У своє місто. 

Рафік зловив мій погляд у дзеркалі заднього виду.

— То що, ресторан скасовується? — запитав він м’яко, без тиску.

Я кивнула.

— Якщо ви зі Світланою хочете — їдьте. Я викличу таксі. Речі вже зібрані. Зараз гляну розклад автобусів і поїду.

Він на мить замислився, а тоді в його очах з’явився той самий блиск, який буває у людей, що не люблять залишати важливе напризволяще.

— А в мене є краща ідея, — сказав він. — Світлано, як ти дивишся на маленьку подорож? Відвеземо Алінку до її міста.

Світлана кілька разів кліпнула, ніби справді перезавантажувала щось у своїй голові, а потім подивилася на мене.

— Алінко, ти справді хочеш їхати вже сьогодні?

Я мовчки кивнула.

— Тоді я тільки «за», — тихо сказала вона.

Ми заїхали переодягтися. Я швидко докинула решту речей у сумку, допомогла Світлані з господарством — так, ніби хотіла залишити після себе не порожнечу, а порядок. Коли з’явився Рафік, ми вже були готові вирушати.

Таких чоловіків я зустрічала вкрай рідко. Якщо взагалі зустрічала.

Він таки домовився з найкращим рестораном міста — не про столик, ні. Про вечерю із собою. Усе було продумано до дрібниць: зручні бокси, акуратно складені страви, десятки маленьких коробочок із соусами, сальсами, приправами — наче кулінарна подорож, запакована в дорогу.

— Дівчата, — сказав він із тією легкою усмішкою людини, яка точно знає, що робить, — я знаю одне чудове місце біля річки. Там ми все це й з’їмо. Обіцяю — вам сподобається. Це буде незабутньо.

І він не перебільшував.

Річка дихала тишею, ніч повільно опускалася на воду, а їжа… їжа була неймовірною. Смаки змінювали один одного, мов хвилі: яскраві, насичені, несподівані. Очі розбігалися від розмаїття, а шлунок уже напівжартома шепотів: «Зупинись, навіжена».

Це був не просто пікнік. Це була пауза. Ковток свободи після важкого дня. І момент, який хотілося запам’ятати — не для історій, а для себе.

На півдорозі до мого міста на телефон Світлани прийшло повідомлення. Вона мовчки простягнула мені екран — без пояснень, без слів.

Вадим. Запитав, де вона.

З її мовчазної згоди я відповіла сама.

— Святкую, синочку. Буду завтра.

Машина м’яко ковзала дорогою, а в салоні стояла тиша, наповнена напругою, яку не хотілося озвучувати. Не минуло й кількох хвилин, як екран знову спалахнув.

— А Аліна де? Де її речі?

Я ледь стримала гірку усмішку. О, як цікаво… Значить, ключі в нього не просто є — він ними користується. Хазяйнує. Нишпорить у домі подруги, ніби має на це повне право. І чомусь зовсім не здивуюся, якщо робить це не на самоті, а в компанії своєї «коханої».

Пальці самі побігли по екрану, швидше, ніж я встигла зупинити думки.

— Аліна поїхала додому.

Відповідь прилетіла майже миттєво.

— Мам, скинь її номер телефону.

Цього разу я навіть не вагалася.

— Вона заборонила. Під загрозою розірвання спілкування зі мною.

Я перечитала написане, видихнула і, не вагаючись, стерла останні повідомлення з чату. Не для того, щоб приховати правду — просто щоб не залишати слідів, які могли б породити зайві питання, пояснення й біль.

Повернула Світлані телефон і відвернулася до вікна. Ніч ковтала дорогу, а всередині мене остаточно визрівало відчуття: я зробила правильно. Навіть якщо це «правильно» комусь дуже не сподобається.

Ця тимчасова, трохи незручна пауза тривала недовго — її м’яко перервав наш водій, ніби відчувши, що сумувати нам сьогодні не дозволено. Машина зупинилася біля під’їзду, і в повітрі вже зависло прощання, обережне й тепле водночас.

Перед тим як остаточно вийти, я попросила кілька хвилин — переговорити з паном Рафіком наодинці.

— Пане Рафіку, я ж правильно зрозуміла… вам подобається Світлана?

Він нічого не відповів одразу. Лише втомлено, по-доброму усміхнувся — і цієї усмішки було достатньо, щоб я наважилася продовжити:

— Потурбуйтеся про неї, будь ласка. Ви ж самі бачили — вона там зовсім одна. А проти власного сина… вона безсила.

Він обережно взяв мене за руку — жест був простий, але напрочуд щирий.