Розділ 17.

Час святкування настав. Коли під вікнами озвався клаксон, ми були майже готові — лишалися дрібниці, ті самі останні штрихи, що завжди вирішують усе.

Першою, для належного ефекту, я пропустила Світлану. І не помилилася. Я встигла помітити, як у пана Рафіка ледь помітно сіпнувся кадик — швидка, чоловіча зрада самоконтролю. Та й дивуватися не було чому: сьогодні подруга виглядала так, ніби саме вона була нареченою цього вечора.

Макіяж підкреслив її риси, зробив погляд глибшим, а усмішку — впевненішою. Волосся ми злегка підкрутили й підняли, відкривши лебедину шию, що вловлювала світло й погляди не гірше за коштовності. Вона світилася — не показною красою, а тим внутрішнім сяйвом, яке з’являється лише тоді, коли жінка дозволяє собі бути бажаною.

Чоловік був завойований ще до того, як встиг щось сказати. Вони кілька секунд мовчки дивилися одне на одного, граючись у погляд, у недомовленість, у давнє «а що як…».

Я, користуючись цією паузою, тихо зачинила двері. А побачивши машину, мимоволі аж присвиснула.

— Пане Рафіку, це ж не просто лялечка — це б’юті-лялечка. На такій і в ЗАГС їхати не соромно, — кинула я з легкою усмішкою, дозволяючи словам зависнути в повітрі.

Він відповів мені коротким, змовницьким підморгуванням, але вже за мить його погляд, теплий і зосереджений, знову знайшов Світлану.

— Прийде час — поїдемо, — мовив він тихо, без жарту, так, ніби ця фраза була не компліментом, а обіцянкою.

Дорога до ресторану промайнула так, ніби хтось скасував для нас саме поняття тиші. Сміх, уривки веселих історій, спогади, що накочували один на одного, — усе перепліталося, створюючи відчуття легкої, майже забутої безтурботності. Я ловила себе на думці, що давно не відчувала нічого подібного: цієї простоти, невимушеності, стану, коли не треба нічого пояснювати й ні від чого захищатися. Мені навіть стало шкода, коли машина спинилася. І, як згодом виявилося, шкодувала я недарма.

Реальність виявилася прикрою. Нас посадили за найдальший столик, ніби ми були зайвими гостями на чужому святі. Офіціант постійно про нас забував: страви з’являлися із запізненням, деякі так і не дійшли до нашого столу, а увага персоналу ковзала повз нас, не затримуючись ані на мить. Ми були присутні фізично, але ніби відсутні за задумом організаторів. Та найбільше вразило інше — Світлані, як матері нареченого, навіть не надали слова для привітання. Саме це стало тією краплею, після якої терпець урвався.

Рафік мовчки підвівся, обвів нас поглядом і вже без тіні усмішки сказав.

 — Дівчата, ми йдемо звідси. Просто зараз. Я відвезу вас у найкращий ресторан міста. Власник — мій товариш, тож там принаймні знають, що таке повага.

Він глянув на мене майже по-батьківськи тепло:

— А то, Алінко, ти приїхала, а замість гарних спогадів тобі намагаються підсунути це… Ні. Так не буде.

Ми підвелися й рушили до виходу — спокійно, без сцени. Та, здається, сцена вже давно жила без нас. У залі саме почався черговий «надзвичайно веселий» конкурс: гучний сміх, оплески, крики — ніби ярмарок марнославства. До нас не було жодного діла. Ми просто зникли з їхнього поля зору, так само непомітно, як і просиділи весь вечір.

Ми вже сіли в авто, коли двері ресторану раптом розчинилися, і на порозі з’явився Вадим. Його голос різонув повітря, ще до того, як він наблизився.

 — Мамо, ти знову поводишся, як маленька дівчинка.

Я встигла помітити, як у Рафіка напружилася щелепа, як у нього змінився погляд — у тій миті було все: гнів, обурення, готовність захистити. Він був за крок від того, щоб вийти з машини. Але я зробила це раніше.

Я відчинила дверцята, вийшла й підійшла до Вадима повільно, з тією холодною зібраністю, яка народжується не з імпульсу, а з остаточного рішення. Ляпас вийшов дзвінкий, важкий, такий, що на мить навіть ніч навколо ніби завмерла.

— Замовкни негайно, — мій голос був рівний, але в ньому не залишилося жодної теплоти. — Ти не маєш жодного права так говорити. Ні зараз. Ні будь-коли.

Я зробила крок ближче, дивлячись йому просто в очі. — Те, що я побачила сьогодні, говорить лише про одне: ти ще більший виродок, ніж ті, хто сидить там, у залі, прикриваючи порожнечу гучним сміхом і дешевими конкурсами.

Слова падали чітко, без істерики — саме це, здається, било найболючіше. Я відвернулася, але перед тим, як піти, сказала вже тихіше, майже втомлено: — Я жалкую про те, що було між нами. Тепер я бачу ясно: ти саме той, на кого заслуговує твоя наречена. І вона — саме та, на яку заслуговуєш ти.

Я зробила паузу — коротку, остаточну. — Прощавай. Бажаю щастя.

Я повернулася до машини, і двері зачинилися за мною м’яко, але безповоротно. Як крапка в реченні, яке більше не потребувало продовження.