Розділ 16.

І що я могла зробити, коли серце моє давно вже зробило вибір за мене — ще тоді, в лікарні, коли ми вчилися знову дихати? Я мовчки кинула сумку просто біля стіни, підійшла й обійняла її, притиснувши до себе, як дитину.

— Тихо, — прошепотіла я, гладячи її по спині. — Моє ти горе… Іноді мені здається, що це я старша за тебе. І що це в мене дорослий син, а не в тебе.

Вона схлипнула, але вже трохи спокійніше.

— Все, — я відсторонилася і ледь усміхнулася. — Я залишаюся. Але за однієї умови.

Вона підняла на мене вологі очі.

— Ми йдемо на свято з паном Рафіком.

Світлана обережно вислизнула з моїх обіймів. Сльози так само раптово зникли, як і з’явилися, ніби їх і не було — лише легка вологість на віях та тінь розгубленості в погляді.

— Як ти це собі уявляєш? — запитала вона тихо, ніби боялася почути відповідь уголос.

Я витримала паузу. Не тому, що не знала, що сказати, — просто інколи мовчання звучить переконливіше за будь-які слова.

— Ми його запросимо вже зараз, — нарешті мовила я. — Святкування ж завтра. У нього буде вдосталь часу, щоб підготуватися.

Світлана дивилася на мене так, ніби я щойно запропонувала їй стрибнути з парашутом без інструктора.

— А… що йому говорити? — вона нервово стисла пальці. — Ні, Алінко, я не зможу. У мене язик до піднебіння прилипне.

Я лише підморгнула їй — легко, впевнено, з тією безтурботністю, яка народжується, коли рішення вже прийняте.

— Я знаю, що говорити. Тож цю місію беру на себе. А ти — вмивайся, одягайся, і ходімо.

Вона мовчки кивнула й пішла до ванної, все ще ніби перебуваючи десь між реальністю та власними страхами. Я ж залишилася на кухні й вирішила скористатися моментом — апетит прокинувся несподівано дикий, ніби тіло нарешті дозволило собі жити.

Дорогою ми майже не розмовляли. Світлана нервово дивилася по сторонам, я ж занурилася у власні думки, вперше за довгий час дозволивши собі будувати плани — обережні, ще тендітні, але вже живі.

Рафік помітив нас здалеку й сам вийшов назустріч, немов чекав.

— І чого ж сьогодні бажають такі красуні? — озвався він грайливо, з тією легкою усмішкою, яка завжди з’являлася раніше за слова.

— Пане Рафіку, — почала я і зробила ефектну паузу, з насолодою спостерігаючи, як дві пари очей дивляться на мене з однаковим здивуванням, — красуні бажають… вас.

Я дала секунду тиші, а тоді додала:

— Запросити завтра на банкет з нагоди заручин Вадима. Будете нашим кавалером. Бо бачите — у нас зі Світланою одне запрошення на двох, а ми ж, як-не-як, холостячки.

Його обличчя осяяла щира, майже хлоп’яча посмішка.

— А як же! — вигукнув він. — Це буде для мене честю вас супроводжувати. Я заїду за вами У мене, між іншим, кадилак шістдесят п’ятого року. Не машина — лялечка.

Я мимоволі усміхнулася образу, що виник у голові. Так говорити про автомобіль могли лише чоловіки, закохані в раритет так само пристрасно, як інші — в жінок.

Світлана весь цей час лише мило усміхалася й раз по раз опускала погляд, ніби ховала в собі щось дуже крихке й давно не озвучене.

Вже дорогою назад я не витримала.

— Подруго, — зупинила я її, — ти чого так мліла біля нього?

Я навіть стала перед нею, змусивши підняти очі.

— Невже він для тебе більше, ніж просто симпатія?

Вона мовчки кивнула. Повільно. Ніби визнавала не мені — собі.

— Так… — видихнула. — Уже багато років.

Потім додала тихіше:

— Ми навіть ходили на таємне побачення. Колись давно…

Її голос тремтів, але не від болю — від пам’яті.

— Та батько тоді мене забрав, — продовжила вона. — А йому… йому дісталося через мене. Після того він довгий час навіть не наближався. Одружувався. Розлучався. Потім знову одружувався…

— Стоп, — я підняла руку. — То він що, одружений?

Світлана лише знизала плечима — жест безпорадний, майже дитячий.

— Я не знаю…

Я на мить задумалася, а тоді видихнула з полегшенням:

— Ого. Але ж він погодився прийти. А це щось та й означає.

Я усміхнулася їй заспокійливо.

— Отже, скоріше за все, він вільний. Або принаймні… готовий щось змінити.

Світлана нічого не відповіла. Лише знизала плечима — легко, майже байдуже, але в тому русі було більше невпевненості, ніж слів.

Вадим не приходив. Ба більше — він жодного разу навіть не подзвонив Світлані.

Мені від цього було легше дихати, ніби хтось зняв із грудей зайвий тягар. А от за подругу боліло — тихо, глухо, без пафосу, але постійно.

Я спостерігала за нею крадькома й з часом зробила невтішний висновок: Світлана, мабуть, уже звикла до таких їхніх стосунків. До пауз замість слів. До мовчання замість турботи. До того, що любов до сина інколи виглядає як очікування біля зачинених дверей.