Розділ 15.

До ранку я не знала, скільки разів наші тіла злилися. Але пам’ятала його голос, як він вимовляв моє ім’я, і як я вигиналася, приймаючи його з тією ж пристрастю, що жевріє в тих, хто вже не боїться почуттів — ні страху, ні наслідків, ні самого себе.
— Це була неймовірна ніч… — він говорив тихо, ніби боявся злякати спогад. — Я не думав, що так буває. Ти… особлива. Я пам’ятатиму це завжди.
Я провела рукою по його волоссю, м’яко, заспокійливо.
— Не перебільшуй, — усміхнулась я. — Ти ще молодий, у тебе попереду багато ночей. І всі вони мають прекрасний шанс витіснити цю.
Я зітхнула, напівжартома, напівсерйозно:
— До того ж у тебе є жінка, молода, гаряча, повна енергії. А я… — я трохи нахилила голову, — просто жінка, яка знає, чого хоче, і не прикидається іншою.
— Але ти була… — почав він.
— Була, — м’яко перебила я. — І цього достатньо.
Я ніжно поцілувала його — востаннє, без обіцянок і без продовжень — і тихо попросила піти.
Вадим мовчки одягнувся, ніби кожен рух важив більше, ніж слова. Ми коротко перезирнулися — у цьому погляді було все: вдячність, розгубленість і мовчазна згода не чіпати того, що сталося. Він обережно прочинив двері й так само обережно вислизнув із кімнати, а згодом і з дому, залишивши по собі лише тінь тепла й ледь вловимий запах ночі.
Я ж повернулася під ковдру. Ліжко ще зберігало відбиток його присутності, але сон уже лагідно кликав. Я заплющила очі й дозволила собі досипати — не тікаючи від спогаду, а приймаючи його як тиху крапку, поставлену на світанку.
Прокинувшись і ще не розплющуючи очей, я прислухалася до себе. Аналізувала не думками — відчуттями. Тіло відгукувалося тихою, рівною втомою, такою, що не лякає, а навпаки заспокоює. А душа… душа була неспокійною. Вона не хотіла більше лежати в тиші — їй кортіло руху, сенсу, дії.
Вперше за довгий час мої думки не чіплялися за минуле. Вони обережно, майже боязко, торкнулися майбутнього. Перед очима спливли мої робочі будні: запах антисептика, чіткість рухів, зосереджені обличчя, відчуття, що ти на своєму місці й потрібна. І разом із цим прийшло бажання знову відчути ритм життя — не виживати, а жити.
Ні, я була чесною із собою. Хірургія поки що залишалася за межею моїх сил — там потрібна інша концентрація, інша витривалість. Але асистентка. Хірургічна медсестра. Бути поруч, допомагати, тримати процес у руках — до цього я була готова. Ця думка не лякала, вона, навпаки, давала опору.
Саме вона й підняла мене з ліжка. Не різко, не з поривом — впевнено. Ніби всередині щось стало на своє місце і тихо сказало: час діяти.
Про ніч я вирішила не думати. Свідомо, майже наказом для самої себе, поставивши внутрішню крапку: це був лише еротичний сон. Красива, химерна гра підсвідомості — і нічого більше. Я не дозволяла спогадам проростати, не давала їм коріння, бо знала: варто лише на мить послабити контроль — і все піде не туди.
Рішення їхати вже сьогодні було безповоротним. Так, я усвідомлювала, що підведу Світлану, що порушу її очікування, можливо — навіть завдам болю. Але залишатися в цьому домі було для мене небезпечно. Не зовні — всередині. Тут надто легко стиралися межі, надто швидко розмивалися заборони.
Тож із кімнати я вийшла вже з сумкою в руці. Зібрана, стримана, з рівною спиною — ніби тікала не від людей, а від власних почуттів, які почали ставати надто гучними.
Подруга поралася на кухні — готувала чи то сніданок, чи, зважаючи на те, що стрілки годинника вже давно перевалили за полудень, скоріше обід. У домі пахло смаженим хлібом і ще чимось теплим, домашнім. Коли вона побачила мене на порозі з сумкою, її обличчя ніби вмить втратило фарби — осунулося, зм’якло, стало беззахисним.
— Алінко… вибач мене, будь ласка, — голос тремтів. — Я такого дурного наговорила. Я зовсім не подумала про тебе… лише про бажання сина. Ніби в іншому вимірі була. — Вона нервово зітхнула. — Я собі нафантазувала, що він заради тебе розірве стосунки з Повітрулею…
Слова ламалися, а разом із ними ламалася й вона. Світлана тихо заплакала — не показово, не для жалю, а так, як плачуть люди, яким нарешті стало соромно за власну слабкість.