Розділ 14.

Серце глухо вдарилося об ребра.

— Вадиме, це що, ти?.. — мій голос прозвучав крихко, ще наполовину з того боку сну. — Відпусти мене.

Він одразу зрушив, легко, без опору. Скотився з мене і ліг поряд. Не торкаючись. Між нашими тілами з’явилася відстань у кілька сантиметрів — ніби нічого, але водночас ціла прірва, наповнена напругою. Повітря було важким, наче його забули провітрити від чужих думок.

— Тобі снилися кошмари, — сказав він тихо, майже обережно. — Ти так неспокійно спала.

Мене вразили і саме запевнення і тон. 

— Звідки ти знаєш? — я повернула до нього голову, і темрява здалася ще щільнішою.

— Я сидів поряд, — відповів після паузи. — Потім приліг…

Він знову замовк, ніби зважував кожне наступне слово.

— Я беріг твій сон.

Сама думка, що він зараз тут, говорить про турботу була для мене ще тією дивиною. Та коли до мене дійшла кришталево чиста ясність — з тієї категорії, що не лишає місця ані для самообману, ані для солодких виправдань. Я усвідомила. І це усвідомлення було гострим, як лезо.

— Ага… беріг, значить, сон? — я трохи підвела брову. — Голий. Дуже переконливо.

Він без жодного сорому підсунувся ближче, так, ніби ми обговорювали прогноз погоди.

— Ну так, — знизав плечима з невинністю новонародженого. — Я сидів, потім вирішив прилягти. А в ліжко мене, знаєш, ще з дитинства привчили лягати роздягненим. Кажуть, так тіло краще відпочиває.

— Авжеж, — я пирхнула. — Особливо чуже тіло. Поруч. Уночі.

Він ледь усміхнувся — тією самою усмішкою, яка не просить дозволу, а ставить перед фактом.

— Алінко, ти не розумієш, — його голос знизився, став майже сповідальним. — Я ніби збожеволів. У голові лише одні думки про тебе. Я їх жену — а вони, як на зло, плодяться ще швидше. Явно не з мого боку проблема.

Він притиснувся ближче, надто близько, і почав водити носом по моєму волоссю, ніби шукав там відповідь на всі філософські питання людства.

— Твій запах мене переслідує, — пробурмотів він із таким тоном, ніби скаржився на карму.

Потім нахилився до мого вуха і, з кожним словом ніжно прихоплюючи мочку, прошепотів:

— Алінко, зглянься наді мною…

Я повернула до нього погляд, сповнений чистого, відполірованого сарказму.

— Ти зараз серйозно? Це вже молитва чи все ще вступ до трагедії?

Він подивився мені в очі з таким щирим, майже патетичним виразом, що будь-який режисер розплакався б.

— Бо інакше, — прошепотів урочисто, — я помру молодим… і так і не дізнаюся, як це — бути з жінкою, від якої повністю їде дах.

Моє тіло реагувало, не зважаючи на всі доводи сірої речовини — так, ніби між ними давно не було жодного договору. Розум метався, висував аргументи, апелював до моралі, віку, дружби, здорового глузду, але тіло жило за власними законами. Воно слухало не логіку — воно слухало близькість.

Дихання збилося, серце почало битися не в такт думкам, а в такт його присутності. У кожному нерві ніби прокидалася пам’ять про щось дуже давнє, первісне, те, що не питає дозволу і не знає слова «не можна».

Я злилася на себе — за цю зраду власним принципам, за слабкість, за те, що всередині підіймалася хвиля, яку я не кликала. Але водночас було відчуття небезпечної правди: моє тіло не брехало. Воно не фантазувало, не прикрашало — воно просто відповідало.

Це лякало. І це ж зрадницьки п’янко притягувало.

Я ніби стояла на тонкій межі — ще крок, і назад дороги не буде. Розум кричав, благав, виставляв червоні прапори, а тіло мовчки робило крок уперед, бо вже зробило свій вибір.

Груди палали, тіло наповнювалося теплою хвилею бажання, а між стегнами з’являлося невидиме відлуння його присутності.

— Ти така… — прошепотів він, ковзаючи губами по шиї, залишаючи після себе теплі сліди, що пекли, але в той же час заворожували. Його дотики були обережними, занадто повільними, а я хотіла більшого, сильнішого, невгамовного.

Я різко схопила його за волосся, зустрівши його погляд своїм — поглядом наказу, а не прохання.

— Досить гратися. Хочеш мене — доведи. Інакше йди.

Щось у ньому клацнуло. Обережність зникла, залишивши лише голод і рішучість. Він більше не чекав дозволу — він просто був поруч, ближче, ніж коли-небудь. І я відчула, як моє тіло відповідає на кожен його рух, на кожен подих.

Ми поринули у власний світ, де не існувало правил і меж. Жодних «можна?», тільки «ще», «глибше», «сильніше». Кожен його дотик, кожен його рух відгукувався у мені — я втрачала себе, забувала про світ зовні, залишалася лише я і він.

Простір навколо зник — ліжко, стіни, ніч — залишилися позаду, залишивши нас самих з нашими відчуттями. Сором зник, була лише потреба і бажання, чисте й беззастережне.