Розділ 13.

Я стояла, мов укопана, не знаючи, що обрати — провалитися крізь землю чи різко розвернутися й утекти. Повітря навколо стало важким, липким. Краєм ока я помітила, що за всією цією сценою уважно спостерігає Світлана — спокійна, зібрана, надто впевнена у власній правоті.

— Я ж казала, — кинула вона майже буденно, — він на тебе запав.

— Ти говориш про це так спокійно, — мій голос здригнувся, — ніби це не твій син перед весіллям зваблює пристарілу тітку.

Вона ледь помітно всміхнулася, так, ніби чула не докір, а дрібну побутову ремарку.

— А коли йому ще це робити? — знизала плечима. — Він же зовсім недосвідчений. І ти сама бачила його майбутнє. Після весілля — не варіант. А тобі хіба це завадить? Одна ніч. Усього одна. З пристрасним, молодим, захопленим тобою чоловіком. Привабливим, здоровим, без ризиків і наслідків. До того ж стосунки в нього ще не офіційні.

Я дивилася на неї, немов на чужу людину, і не могла повірити, що все це звучить насправді, а не є маренням, викликаним втомою.

— Ти зараз серйозно? — запитала я, ледве стримуючи тремтіння.

— Як ніколи, — відрізала вона. — Сьогодні дуже вдалий час. Я виснажена, Повітруля ображена, а цей стан триває лише добу. У вас уже запалений вогонь пристрасті. Все. Я йому телефоную.

Шок — надто слабке слово. Мене не просто приголомшило — мене ніби вбили на місці, без права на подих.

— А мене ти не забула спитати? — різко кинула я. — Мені це взагалі потрібно? Велика вершителько чужих рішень… На добраніч.

Я різко відвернулася. Образа накрила з головою — глуха, важка, без сліз. У цю ж мить я вирішила: завтра ж їду додому. Без пояснень. Без розмов. Просто їду.

Я зайшла до кімнати мовчки, майже на автоматі. Зібрала речі — без ладу, без сенсу, ніби це було не про від’їзд, а про втечу. Пішла у ванну, змила з себе день, чужі слова, дотики, які так і не мали права статися. Лягла в ліжко, але сон не приходив. Я крутилася довго — стільки ж думок прокрутила в голові, скільки разів переверталася з боку на бік. І заснула не з полегшенням, а з гірким присмаком зради.

Зради нашої дружби.

Увесь стрес цього дня, не маючи іншого виходу, розчинився у сні. Мені вже місяці зо два не снилися кошмари — я майже повірила, що вони відпустили. Але цієї ночі вони повернулися, наче й не йшли ніколи.

Я була знову серед руїн. Стояла на розвалинах і голими руками розгрібала завали — важкі, вологі, безликі. Земля липла до пальців, кришилася, осипалася. Моя підсвідомість уже знала фінал. Цей сон переслідував мене довгий час: я ніколи не відкопувала нікого, лише знала, що там хтось є. 

Я почала будити себе прямо уві сні, з усіх сил вириватися з нього, аби не бачити продовження. Мені стало нестерпно спекотно, повітря зникло. Я ніби провалилася в темне підвалля, глибше й глибше, туди, де не було ані світла, ані опори. Я закричала й спробувала підвестися, але не змогла. Моє тіло не слухалося. Воно було придавлене чиєюсь вагою.

Свідомість поверталася до мене неохоче, клаптиками, як ранковий туман, що не одразу відпускає землю. Я лежала нерухомо, прислухаючись до себе, до тіла, до повітря навколо — і раптом згадала: я не вдома.

Перша думка була майже кумедною у своїй буденності — невже Світлана уві сні на мене завалилася. Але вона розсипалася миттєво, щойно прокинувся нюх. Запах був інший. Чужий. Теплий. Виразно чоловічий — суміш шкіри, нічного повітря і чогось ще, що не має назви, але миттєво зчитується тілом.