Розділ 12.

Я взялася прибирати — швидко, майже машинально, ніби рух могла втримати мене в межах безпечного. Вода шуміла, тарілки ковзали під пальцями, дзенькіт скла зливався в єдиний ритм. Чистий посуд я складала поряд, бо до шафки не діставала — і не хотіла тягнутися, оголюватися рухом.

Я відчула його ще до того, як усвідомила. Спиною. Присутністю. Теплом, що з’явилося надто близько. Він став позаду, виправдовуючись буденно й безневинно — мовляв, складає тарілки в сушку. Але відстані між нами майже не лишилося.

Його дихання було важким, зосередженим. Він повільно, глибоко вдихав біля мого волосся — так, ніби намагався запам’ятати цей запах, — і видихав тепле повітря, що ковзало по шиї, змушуючи шкіру вкриватися мурашками. Час розтягнувся, став тягучим, майже в’язким. Вода все ще текла з крана — монотонно, заспокійливо, — а я вже давно була не на кухні. Я була всередині цього відчуття, загорнута в нього, мов у теплий туман, де губляться контури реальності.

Десь на віддалі, на самому краю здорового глузду, несміливо увімкнувся аналіз — тихий, майже безпорадний. Чому він так на мене діє? Чому цей голос, ця близькість ламають логіку, перекреслюють очевидне? Він — син моєї подруги. Майже одружений. Чужий. Людина, з якою в мене не має бути нічого, окрім ввічливої дистанції.

Але внутрішнє збентеження наростало хвилею. Якийсь дивний ступор обіймав зсередини, мов параліч, блокуючи думки, вимикаючи звичні захисти. Раціональне відступало, а на його місце виходила інша частина мене — оголена, емоційна, небезпечно жива. Та, що хотіла слухати його голос ще і ще, ловити інтонації, дозволяти словам осідати під шкірою. Та, що тягнулася до його дотику, ніби в ньому була обіцянка спокою, забороненого, але такого бажаного.

Це лякало. І водночас притягувало.

Я домила останню тарілку. Витерла руки. Розвернулася, щоб відштовхнути, зібрати себе докупи. Та він виявився швидшим: притис мене до поверхні, поставив руки по обидва боки, замикаючи простір. Не різко — впевнено. Так, як людина, яка знає, що робить.

— Вибач, що тобі довелося брати участь у цій виставі, — його голос був низьким, майже шепотом, і від того ще небезпечнішим. — Ми так гарно проводили час…

Він нахилився ближче, і слова торкалися шкіри.

— Ти неймовірна, коли розслаблена. Тебе хочеться тримати на колінах і не відпускати.

Пауза. Тихий вдих.

— А ще ти дуже смачно пахнеш. Літом. І трішки… сексом.

Він нашіптував це мені у вухо, ніби мантру, ніби заклинання, і я стояла нерухомо, заворожена його близькістю, цим голосом, що обходив усі захисти. Усередині щось відгукнулося — різко, несподівано, живо. Мене ніби ввімкнуло, і водночас — знеструмило.

І саме в цю мить, коли я ще не встигла вирішити, ким бути — жінкою чи бронею, — я почула голос Світлани.

Реальний. Живий.

Який повернув мене назад.

— Златко, я вже йду. Допомога потрібна, чи ти вже сама прибрала? — голос Світлани прорізав простір, мов рятівна нитка, що тягнула мене назад у реальність.

Я різко відштовхнула Вадима — рух був швидкий, інстинктивний, майже захисний.

— Не потрібна, — відповіла рівно, навіть занадто спокійно. — Мені лише стіл витерти залишилося.

Я взялася до справи з показною зосередженістю, ніби кожен рух ганчірки міг стерти те, що щойно зависло між нами в повітрі. Та я відчувала його погляд — важкий, уважний, такий, що торкався спини краще за руки. Він стежив за кожним моїм рухом, за тим, як я нахиляюся, як напружуються плечі, як дихання намагається повернути рівний ритм.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки ти для мене зваблива, — промовив він тихо, з тією небезпечною усмішкою в голосі. — І що ж мені робити сьогодні вночі?

Моя відповідь здивувала не лише його — вона здивувала й мене саму.

— Можеш знайти моє фото в соцмережах і помріяти про нездійсненне, — сказала я, не підводячи очей.

Повітря ніби тріснуло. Він різко скоротив відстань між нами — так швидко, що я не встигла ані зреагувати, ані відступити. Його поцілунок був раптовим, зухвалим, сповненим пристрасті, яка збивала з ніг. Світ хитнувся — чи то в мене підкосилися коліна, чи то він відірвав мене від підлоги, притиснувши до себе на мить, що здавалася вічністю.

— Я не з мрійників, — прошепотів він майже насмішкувато. — Я завжди дію, коли мені щось потрібно.

Легкий поцілунок у кінчик носа — майже ніжний, майже знущальний — і він відійшов, залишивши за собою тишу, в якій гуло моє серце.