Розділ 11.

Ми тим часом доробили сервірування: розклали тарілки, розлили вино, сіли за стіл — не поспішаючи, з якимось тихим внутрішнім очікуванням. 

Вадим не барився — швидко освіжився й уже за кілька хвилин доєднався до нас, ніби й не зникав. Вечір ліг м’яко, без гострих кутів: розмови текли спокійно, вино зігрівало зсередини, сміх звучав природно, без напруження, без підтекстів.

Я краєм ока ловила задоволений, майже умиротворений вираз обличчя Світлани. Вадим звертався до неї ще офіційно, дотримуючись дистанції, але в його голосі вже оселилося тепло — обережне, стримане, проте живе, ніби він сам ще не дозволяв собі назвати це близькістю.

Зі мною ж він тримав чітку дистанцію: коректний, стриманий, рівний — лише подруга мами, і жодного зайвого руху чи натяку. Так, ніби ранкова сцена ніколи й не траплялася.

Ми вже майже допили вино, коли раптом — різкий звук. Глухий удар вхідних дверей, що прокотився будинком, мов попередження. Повітря на кухні вмить змінилося: ще секунду тому тепле й домашнє, воно стало важким, напруженим, мов перед грозою.

Ми всі завмерли.

І в наступну мить на порозі кухні з’явилася вона.

Наречена.

Розлючена наречена.

— Вадиме, чому я не змогла до тебе додзвонитися? Де твій телефон? — її голос дзвенів, наче натягнута струна. — Добре, що хоч хтось у цьому житті знає, де тебе шукати.

Вадим повільно підвівся зі стільця. Без різких рухів — але з тією холодною зібраністю, яка з’являється тоді, коли терпіння закінчується.

— По-перше, — чітко відрізав він, — у такі будинки дзвонять, а не вриваються. Ти не до себе додому прийшла.

— По-друге, вітаються. І перепрошують у господині за візит без запрошення.

Її очі округлилися, наповнившись не стільки здивуванням, скільки обуреною невірою.

— Що? Я маю перепрошувати у Світлани? — зневажливо пирхнула вона. — За законом це твій будинок, твій спадок. А вона тут живе… на особливих правах.

Я бачила, як Світлана зблідла. Ніби хтось різко вимкнув у ній світло. Плечі злегка опустилися, а сльози — тихі, беззахисні — покотилися щоками, залишаючи за собою сліди старого болю.

Я повільно повернулася до Вадима, навмисне не дивлячись на дівчину.

— Краще змусь її помовчати, — сказала рівно, майже спокійно. — Бо вона дуже наполегливо наривається на реакцію двох жінок, які були в психлікарні й мають усі можливі пом’якшувальні обставини при скоєнні злочину.

Я обійняла Світлану за плечі, притискаючи до себе, мов щитом.

Вадим мовчки кивнув. У його рухах з’явилася жорсткість. Він підійшов до Повітрулі й коротко кинув:

— Ходімо. Поговоримо без свідків.

— Коханий, ти чув, що вона сказала? — верескнула та, вириваючись. — Вона взагалі хто така? Вона мені, твоїй нареченій, погрожувала! А ти… ти замість того, щоб вигнати її з дому — ведеш мене на розмови? Та ти мав би викинути її геть! Скоро це, між іншим, буде мій дім. МІЙ! Чуєш? По праву!

Вони віддалялися коридором, але її голос не стихав — навпаки, лунав дедалі різкіше, мов луна образ і претензій, що розбивалася об стіни цього дому.

А я лише міцніше притиснула до себе Світлану, відчуваючи, як у тиші, що залишилася після них, щось остаточно зламалося.

— Подруго, ну ти як? — тихо спитала я, не випускаючи її з обіймів. — Ну й втрапив же твій син… Вона більш неадекватна, ніж дехто з тих, хто лежав з нами в лікарні. Важко тобі буде після весілля.

Світлана не відреагувала. Вона ніби ще була десь далеко — у власних думках, у старих ранах, у словах, що боліли сильніше за ляпаси. Погляд ковзав повз мене, крізь стіни, крізь цей дім.

— Завтра ж ідемо сватати Рафіка, — раптом випалила я, намагаючись витягнути її з того внутрішнього провалля. — До речі, він має своє помешкання?

Вона повільно кивнула.

— Має. Але цей будинок… — її голос здригнувся, та вона зібралася. — Цей будинок законно мій. Я його купила сама. Так, у документах власником записаний батько, бо тоді я ще не була розлучена за українськими законами. Я не хотіла, щоб той “козел” мав хоч якийсь стосунок до мого життя після. Але ж усе тут — за мої кошти. Кожна цеглина, кожен ремонт…

Вона подивилася на мене з такою вразливою надією, ніби від моєї відповіді залежало, чи існує правда взагалі.

— Алінко, ти мені віриш?

— Звичайно, моя хороша, — відповіла я без тіні сумніву. — Вірю.

Я легенько стиснула її долоню. — Іди відпочивай. Я сама все приберу.

Вона похитала головою.

— Ні… так мені буде ще важче. 

Я зробила паузу, ніби зважуючи кожне слово. — Тоді йди в душ. А я швидко приберу, і ми сядемо дивитися фільм. Смішний. Легкий. Пам’ятаєш, як нас вчили в лікарні?

Вона ще раз провела рукою по щоках, стираючи сльози, які все ще вперто з’являлися на краю очей, і повільно пішла коридором.

А я дивилася їй услід і думала, що іноді найкраща терапія — це не слова і не аналізи.